скидаючи з наволки романтичний антураж.

Нарешті умостився, і вона підлізла йому під бік.

— Що є? — спитав чоловік.

Вона погладила його по голові, що їхньою скупою і давно завченою напам'ять сімейно-інтимною мовою мало означати: займімося оцим самим, яке й уголос не можна називати, таке воно непристойне.

Чоловік натяк зрозумів, однак відразу ж відсунувся на інший кінець дивана, тобто до стінки. Пенелопа підлізла до нього знову і почала гладити йому спину.

Він увесь напружився і пробурмотів:

— Ти що?! У мене ж завтра концерт! Мені потрібні сили!

«Точно! — згадала Пенелопа. — У нього ж завтра концерт!» Вона хотіла було вже відсунутися від нього на інший край дивана, але, заплющивши очі, побачила перед собою дві половинки чоловічого заду, які імпульсивно стискувалися і розтискувалися. Це видіння примусило її наполягти на своєму. Вона почала обережно за плечі повертати чоловіка до себе обличчям. Він опирався.

— Ну, давай, ну, давай! — умовляла його пошепки Пенелопа, та він не виявляв ніякого бажання.

Тоді вона залізла рукою в піжамні штани, намацала там безвольне мале створіння і почала його м'яшкорити, то знімаючи, то одягаючи на нього крайню плоть. Тільце довго не реагувало, однак Пенелопа постаралася робити цю процедуру з почуттям, тож воно через якийсь час почало оживати і нарешті перетворилося на стійкого олов'яного солдатика.

Тоді чоловік улігся на неї і запрацював цим стійким олов'яним солдатиком.

Зазвичай під час такої процедури Пенелопа завжди думала про своє: що приготувати на завтра, яку білизну вранці замочити, як витратити зароблені копійки і як встигнути довишивати нову сорочку для заслуженого артиста України Ясноспіва Велеса, тобто свого чоловіка. Тепер же Пенелопа відступила від цієї традиційної тактики. Вона вирішила даремно не марнувати часу, а пильно прислухатися до себе, щоб зробити принциповий висновок: чи «от'їмує» вона задоволення від близьких стосунків з чоловіком?

Ясик старався і навіть дуже старався. Однак, якби він так важко не дихав, вона б і не знала: чи робить він щось чи ні. Від часу до часу в ній наче відчувалося чужорідне тіло, воно поводилося цілком пристойно, не завдаючи ніяких незручностей для Пенелопиних інтимних місць.

Вона дивилася на тріщину в стелі й питала себе: «Я отримую задоволення чи не отримую»? Однак однозначної відповіді дати не могла. З одного боку, нічого відразливого не відбувалося. А з іншого, — чому вона поводилася не так, як Кася на «Актовій книзі міста Львова ХVІІ ст.»?

Поки розмірковувала, Ясик, здається, кінчив. Вона ніколи не знала, коли він кінчає. Лише його нерухоме тіло свідчило про кінець інтимної процедури.

Ось і тепер: він завмер, а потім перекотився з неї на диван.

— Оце й усе? — подумала Пенелопа.

Тим часом Ясик підняв обважнілу голову і з поглядом, сповненим гордості за себе, за свою чоловічу міць, спитав:

— Тобі добре?

Пенелопа була дещо здивована. Зазвичай, він таким не цікавився. А тепер спитав. Напевне, сьогодні він дуже постарався.

— Добре, — сказала вона і вперше в житті подивилася на чоловікове грішне тіло. Воно, неначе відчуваючи свою грішність, сором'язливо лежало маленькою старенькою ганчірочкою.

Ясик, побачивши її безсоромний погляд, швидко прикрився ковдрою. Він миттєво заснув. А Пенелопа ще довго вирішувала для себе аналітичне питання: чи «от'їмує» вона задоволення від близькості з чоловіком?

Уранці Пенелопа побачила на своєму тілі величезний синець, а її ніс трохи набряк.

Вона поспішала на роботу і думала: «Голова все ще боліла. Отже, це означає, що я не «от'їмую». А, може, неправильний діагноз? А, може, лікар просто старий маразматик?»

У напівтемному коридорі архіву вона розгледіла постать Дмитра Івановича і, намагаючись бути непоміченою, швидко прошмигнула повз нього до свого кабінету. Кася на своєму робочому місці була якось дивно схвильована: часто вибігала в коридор, а звідти — до читальної зали, поверталася збуджена, поглядала на Пенелопу. Касине клацання на комп'ютері не було вже таким бездоганно неперервним, як учора, а весь час уривалося. Пенелопа, спостерігаючи за її поведінкою, відчула якесь дивне хвилювання, неначе це не Кася чекала на побачення з Дмитром Івановичем, а вона. Пенелопа себе подумки сварила і намагалася зосередитися на «Актовій книзі Львова ХVІІ ст.», проте робота не йшла. І найбільшим ударом була фраза, яка цілком несподівано злетіла з її ж власних вуст:

— Касечко, мені сьогодні знову треба відлучитися в обідню перерву. Ви ж не заперечуєте?

— Ні! — радісно підскочила на місці Кася.

— Нічого, якщо я запізнюся? — ще більш несподіваніше для себе спитала невинним голосом Пенелопа.

— Нічого, Пенелопочко Василівно! — защебетала молода жінка.

Пенелопа проклинала себе на чому світ стоїть. «Як я дожилася до такої ганьби!» Тож вона вирішила чесно піти геть в обідню перерву і зробити за цей час покупки.

Однак зла доля посміялася з неї. Щойно вийшовши з архіву, вона помітила, що загубила набійку на черевиках. Ходити не можна було, оскільки порветься шкіра на каблуку. Що робити? Сидіти півтори години під архівом?

Пенелопа потихеньку, немов злодій, прокралася до свого кабінету. Перше, що вона побачила, це те, що з її столу зникла «Актова книга міста Львова ХVІІ ст.» Це її насторожило. Вона стала посеред кімнати і напружила вухо, дослухаючись до того, що відбувається за дверима. Однак нічого не чулося. «Отже, там нікого немає, — полегшено зітхнула Пенелопа. — Отже, не буде нічого поганого в тім, якщо я на одну секунду зазирну в шпаринку», — подумала вона і замкнула двері на ключ.

Пенелопа присіла і залізла під мапу, прилаштувавши своє око до шпарини.

І тут її немов ударило по голові чимось важким. Це від того, що вона побачила.

Вона побачила таке... таке... яке їй і на думку не могло спасти... Ну, звичайно, вона чула про скандал з Білом Клінтоном і Монікою Левінські... Однак це їй здавалося таким далеким і несправжнім, що вона й уявити не могла, що це може відбуватися тут, у Львові... у цьому святому місці... за дверима... на її очах.

Навпроти шпарини, біля столу, на якому лежала розгорнута «Актова книга Львова ХVІІ ст.», стояв у профіль Дмитро Іванович. Пенелопа бачила не всього доктора історичних наук, а лише його нижню частину і навіть не всю нижню частину, а саме те, що її цікавило найбільше. А те, що її цікавило над усе, було набагато більше, аніж вона могла собі його уявити. Це була не безвольна маленька ганчірочка, і це був навіть не стійкий олов'яний солдатик. Це був... Це було... Це була... Так, це була поліцейська палиця! Велика, тверда і дуже бойова.

І ось цю велику, тверду і