Иллюстрация № 49">
Отак вони малювали та перемальовували та підправляли свої звуки-картинки і зрештою склали абетку — геть усю, від початку до кінця.
Спливли століття, століття та століття, люди пробували вживати безліч знаків для письма, але все-таки вони повернулися до тієї гарної, прадавньої, легкої і зрозумілої абетки, — а, б, в, г, д і т. д., що її винайшли Теффі та її тато. І тепер по ній вчаться всі хлопчики та дівчатка, коли вони підростають і їм настає час навчатися.
Тому я намагаюсь не забувати Тегумая Бопсулая і Теффімай Металлумай і Тешумай Тевіндроу, їхню дорогу маму, і ті прадавні часи. І це було так, саме отак, давним-давно, на берегах великої річки Вагай.
З усього плем'я Тегумая,
Що мудрі знаки нам дало,
Нікого зараз вже немає,
Нічого ніби й не було.
І лиш зозуля голосиста
Кує в гаю, як і тоді,
Та сяє сонце променисте,
Як сяяло воно й тоді.
А вийду в поле рано-вранці —
І все минуле бачу знов:
Ось Теффі випливає в танці,
Заводить пісню знов і знов.
У неї брівки золотисті,
Волосся — промені вгорі,
А очки — діаманти чисті,
Як небо голубе вгорі.
На ній з оленячої шкури
Спідничка й черевички теж.
Ось Теффі палить димокури,
Щоб татко йшов до неї теж.
В дрімучому, густому лісі
Полює таточко її.
— Гей, Теффі! Де ти? Озовися!
Гукає таточко її.
Він бачить дим, і там шукає
Розумну дівчинку свою,
Мерщій обняти поспішає
Кохану донечку свою.