палати, дивиться: всюди тихо, вся челядь спить міцним сном; він у спальню. На ліжку лежить Настуся — прекрасна королівна, розкидала уві сні покривала розкішні, ковдри соболині. Задивився добрий молодець на її красу несказанну, на її тіло біле; затуманило його кохання палке, не витримав і поцілував королівну в уста солодкі. Від того прокинулась красна дівиця і з переляку закричала голосно. На її лемент кинулись, прибігли слуги вірні, піймали Івана — селянського сина і зв’язали йому руки й ноги міцно. Королівна наказала його у в’язницю посадити і давати йому в день кухлик води і фунт чорного хліба.

Сидить Іван у міцній в’язниці і думу думає невеселу: «Певно, тут мені накласти своєю головою!». А його добрий богатирський кінь ударився об землю і став маленькою пташкою, залетів до нього в розбите віконечко і каже:

— Слухай, господарю, завтра я виламаю двері і тебе визволю; ти сховайся в саду за тим-то кущем. Там гулятиме Настуся — прекрасна королівна, а я перекинусь бідним старцем і стану просити в неї милостині; дивись, не лови гав, бо погано буде.

Іван повеселішав, пташка полетіла. Наступного дня кинувся богатирський кінь до в’язниці і вибив двері копитами; Іван — селянський син вибіг у сад і став за зеленим кущем. Вийшла погуляти у сад прекрасна королівна, тільки порівнялася з кущем, як підійшов до неї бідний дідок, кланяється і просить слізно святої милостині. Доки красна дівиця діставала гаманець із грішми, вискочив Іван — селянський син, схопив її в обійми, затис рота так міцно, що й звуку не можна було подати. Тієї ж миті обернувся дід сизокрилим орлом, здійнявся з королівною і добрим молодцем високо-високо, перелетів через огорожу, опустився на землю і знову став богатирським конем. Іван — селянський син сів на коня і Настусю-королівну з собою посадив; каже їй:

— Що, прекрасна королівно, тепер не зачиниш мене в темниці?

Відповідає прекрасна королівна:

— Певно, моя доля бути твоєю, роби зі мною, що хочеш!

От їдуть вони шляхом-дорогою; близько чи далеко, швидко чи ні, виїхали на великий зелений луг. На тому лугу стоять два велетні, один одного кулаками місять; побилися-потовклися до крові, а подужати один одного не можуть; поряд на траві лежать мітла та ковінька.

— Послухайте, браття, — питає їх Іван — селянський син. — За що б’єтесь?

Велетні перестали битися і кажуть йому:

— Ми рідні брати. Наш батько помер, і лишилося після нього майна — усього-на-всього оця мітла й ковінька. Почали ми ділитися, та й посварились: кожному, бач, хочеться все забрати! От ми й вирішили битися не на життя, а на смерть, хто живий зостанеться — той обидві речі отримає.

— А давно ви сперечаєтесь?

— Та ось уже три роки, як один одного духопелимо, а до пуття не дійдемо!

— Ех ви! Було б за що на смерть битися. Багатство — мітла й ковінька!

— Не кажи, брате, чого не знаєш! З цією мітлою і ковінькою будь-яку силу перемогти можна. Хоч би скільки ворог війська виставив, сміливо виїжджай назустріч: де махнеш мітлою — там буде вулиця, а перемахнеш — так і з провулком. А ковінька теж потрібна: хоч скільки захопиш нею війська — всіх у полон забереш.

«Так, речі хороші! — думає Іван. — Либонь, і мені згодилися б».

— Що ж, браття, — каже, — хочете, я розділю все порівну?

— Розділи, добрий чоловіче!

Іван — селянський син зліз зі свого богатирського коня, набрав пригоршню дрібного піску, завів велетнів у ліс і розсіяв пісок на всі боки.

— Ось, — каже, — збирайте пісок; у кого більше буде, тому й ковінька, і мітла дістануться.

Велетні кинулися збирати пісок, а Іван тим часом схопив ковіньку й мітлу, сів на коня — і тільки його й бачили!

Довго чи коротко, під’їжджає він до своєї держави і бачить, що його хрещеного батька спіткала біда велика: усе царство завойоване, біля столиці стоїть рать — сила незліченна, загрожує все вогнем спалити, самого царя стратити. Іван — селянський син лишив королівну в ближньому ліску, а сам полетів на військо вороже; де мітлою махне — там вулиця, де перемахне — там із провулком! Швидко він перебив цілі сотні, цілі тисячі, а що од смерті вціліло, те зачепив ковінькою і притяг у столицю. Цар зустрів його з радістю, наказав у барабани бити, у труби сурмити і пожалувати його генеральським чином і казною незчисленною. Тут Іван — селянський син згадав про Настусю — прекрасну королівну, відпросився на годинку і привіз її просто до палацу. Похвалив його цар за відвагу богатирську, повелів йому дім готувати й весілля справляти. Одружився Іван — селянський син із прекрасною королівною, відбенкетував весілля багате і став собі жити, не тужити. От вам казка, а мені бубликів в’язка.

Як пан вівцю купив

Жив собі чоловік; тримав багато овець. Узимку здоровецька вівця окотилась, і взяв він її з двору до хати з ягням. Настав вечір. Їде пан, попросився до нього переночувати. Підійшов під вікно і питає:

— Чоловіче, пустиш переночувати?

— А не будете вночі пустувати?

— Крий Боже! Нам би тільки темну нічку проспати.

— Заїжджайте, пане!

Заїхав пан з кучером у двір. Кучер коней повів, а пан до хати пішов. На панові величезний вовчий кожух. Зайшов до хати, Богові помолився, господарям поклонився:

— Будьте здорові, господарю з господинею!

— Ласкаво просимо, пане!

Сів пан на лаву. Вівця вовчий кожух угледіла і дивиться на пана; сама дивиться, а ногою туп — і раз, і двічі, і тричі. Пан каже:

— А що, чоловіче, вівця ногою тупає?

— Вона думає, що ви вовк, вовчий дух чує. Вона в мене вовків ловить; за цю зиму з десяток піймала.

— О, дорого б я за неї дав! Чи не продаси? В дорозі мені якраз згодиться.

— Продам, але дорого.

— Ет, чоловіче, та не дорожче грошей, у пана вистачить.

— Про мене, уважити можна.

— А скільки за неї правиш?

— П’ятсот рублів.

— Зглянься, багато! Візьми три сотеньки.

Ну, чоловік погодився, продав. Пан ніч переночував, на світанні встав і в путь зібрався; господарю три сотеньки віддав і вівцю взяв, посадив у сани і поїхав. Їде. Йдуть назустріч три вовки. Вівця угледіла вовків, так і скаче в санях. Пан каже кучеру:

— Треба пустити: ач, як вона роздрочилася. Враз упіймає.

А вона боїться.

Кучер і каже:

— Заждіть трішечки, пане, вона роздрочиться.

Порівнялися з ними вовки. Пан пустив вівцю; вівця злякалася вовків, у ліс шмигнула, куцим хвостом закрутила. Як вовки за нею майнули, тільки сніг зашелестів, а кучер за нею збирається. Допоки конячок випрягав, навздогін за вівцею скакав, вовки вівцю упіймали і шкуру з неї обідрали, самі в ліс накивали.

Кучер під’їхав —