ТОМ І

РАНОК

1939 - 1960

___________________________________

НА СВІТАНКУ

(1939 – 1940, Київ)

___________________________________

Я тим щасливий, що живу,

Що можу бачить і любить

Людей, і сонце, і траву,

І неба ясную блакить.

Що, як і всіх, мене в житті

Чекає славна боротьба,

Хоч сум і стрінеться в путі,

Та не здола мене журба.

І тим щасливий, що мені

Дано, як всім, життя пізнати,

Радіти квітам і весні

І очі любі цілувати.

До сонця рватись і творити,

І пісню вилити живу,

І щиро просто говорити:

“Я тим щасливий, що живу!”

*

Довго темно й безпросвітно

У моїм було житті,

Та ось зіронька привітно

Спалахнула на путі.

Спалахнула, засвітилась,

І вперед, на цей маяк

Зве мене нестримна сила, –

Геть і смуток, геть і ляк!

І ця зіронька чудова –

Це поезія жива!

Чарівним, гарячим словом

Мою душу зігрів.

І приваблений цим світлом,

Буду линуть до мети,

І на серці в мене літо

Буде радісно цвісти.

Чи ж знайду оті дороги,

Що до щастя приведуть?

Та без смутку і тривоги

Я виходжу сміло в путь!

*

Якщо сум тебе поборе,

Глянь на мить у вічність ти.

Вийди в ніч, там небо – море,

В нім летять, горять світи.

Тільки мить – мільярд не стало,

Тільки мить – мільярд зросло,

Тут життя навік пропало,

Там вже знову розцвіло.

Скільки там світів згоріло!

Скільки згинуло сердець!

Скільки сонць загибель стріло!

Де початок? Де кінець?

Все летить. Життя – хвилина.

Так живи, поки живий.

Слухай мову солов’їну,

Радість, щастя, сонце пий.

*

Літня ніч, і, ніби в морі,

Порозкидані вогні,

В темнім небі сяють зорі

Віковічно мовчазні.

Дивні перли, діаманти,

Нерозвідані світи,

Їх нікому не пізнати,

Їх ніяк не досягти.

Мчать віки, як хвилі в морі,

Пролітають, не здогнать.

В темнім небі ясні зорі

Не згоряючи, горять.

Щоб життя пізнать до краю,

Щоб не згинути мені,

Я навіки покохаю

Ясні зорі мовчазні.

Може, хтось в віках далеко,

Через море плинних літ,

Так же віддано і легко

Зір кохати буде світ.

І тоді йому щоночі

Всім вогням наперекір

Будуть сяять мої очі

Теплим блиском ясних зір.

НІЖНІСТЬ

По світу довго я блукав,

Тепла шукав я і привіту,

І ніжність ту, що в серці мав,

Я розгубив, розніс по світу…

Зустрів я блиск твоїх очей,

Як промінь сонячний з верхів’я,

О, мріє вкрадених ночей,

Невже тепер тебе зустрів я?

Приходить в серце дивний спів

І почуття незнані родить,

Та ніжність я плекать не вмів,

І ніжність в серце не приходить…

По світу довго я ходив,

Тепла шукав я і привіту,

І ніжність ту, що розгубив,

Піду тепер збирать по світу…

*

У вас чудові сині очі,

А що за ними? Глибина,

Тривога дня, чи темінь ночі,

Чи ніжність, схована до дна?

Я б так хотів у них пірнути

Хоч на одну коротку мить,

Незрозуміле зрозуміть

І недосяжне досягнути.

Та день схилився знов осінній,

І час повільно так тече.

І дивний блиск ваших очей

Зникає в сонячнім промінні.

*

День суворий, грозохмарний,

Бджоли стихли, не гудуть.

Ти мене чекала марно

В травноквітному саду.

В небі блискавка-вістунка

Грає з громом у танку,

Краплі вищого ґатунку

Полетіли у ріку.

Ти сумна пішла додому,

Що там хмари – не біда!

Не від блискавки і грому

Уповільнена хода…

*

Вітер затих, нахилилась трава,

Не шумлять густі дерева.

Квіти хилять голівки, і сонце ясне

Не голубить промінням мене.

Потемнішало небо ясне голубе.

Я чекаю тебе.

Та ось вітер тихенько в кущах зашумів

І веселий в поля полетів.

Зашуміли листками густі дерева,

Квіти ясно цвітуть, піднялася трава.

Пояснішала неба безмежна блакить,

Сонце ніжне і любе так тепло горить.

Все живе і цвіте, і душа ожила –

Ти прийшла.

*

Ранок сьогодні чудовий був знову,

Небо – як очі твої.

В дивно-казкову осінню обнову

Вбрані стояли гаї.

Сонце ласкаве таке піднялося,

Грають проміння ясні.

Глянув я в очі йому, і здалося –

Ти усміхнулась мені.

Сумно схилилися віти каштана,

Лист – як волосся твоє.

Скрізь тебе бачу, подруго кохана,

Скрізь твоя часточка є.

ЗОРІ І СТЕНДАЛЬ

Я такий щасливий і такий багатий,

Хай життя похмуре – на душі весна,

Найдорожчих скарбів маю я багато

І життя для мене – казка чарівна.

Є у мене сонце і блакитне небо,

Є лани у мене, гори і гаї.

Більш мені нічого в світі і не треба,

Бо озера, ріки і ліси мої.

Та ще більш цінніші я два скарби маю.

Тільки їх згадаю, і зника печаль.

Це далекі зорі, що у небі сяють,

І хороші книги, що писав Стендаль.

Кожна зірка – сонце для земель незнаних,

А на землях – ріки, люди і сади.

Скільки там хороших, скільки там коханих,

Світ зірок доносить їх любов сюди.

Я вночі виходжу і дивлюсь на небо,

З книг Стендаль зі мною мудро розмовля,

Більш мені нічого в світі і не треба,

Хай летить у безвість ця стара Земля.

Не скажу нікому про свою я вдачу,

Війни пройдуть мимо, бурі стихнуть злі,

Поки серце б’ється, поки