Кремінь Дмитро

Вірші

_____________

***

А де ж те скіфське золото?

В землі

справдешня золота ріка розлита, чи відвезли у безвість кораблі, грузькі трієри ольвіополіта, просяяні пластини золоті

та пекторалі сонячну осяяність?

Чи їх забрали шторми на путі, що мореплавцям дарував Гіпаніс?

А де ж ті скіфи-вої?

Де вони?

Чи їхнє сім’я звіяно до крихти?

Переловили їхні табуни

жахних століть залізнодзьобі грифи…

А де золотоносні ковалі?

В ярмі століть мої душа і вия.

Непам’ять і розор моїй землі

від Дарія до туменів Батия.

Розорений, розораний курган…

По пектораль прийшов сюди ізнов я, чи захопив столітній ураган

безпам’ятства, безіменства, безмов’я?

Подарували нам залізну кліть, Не золоту – під вічним зодіаком.

І вся моя історія стоїть

одним суцільним запитальним знаком.

Де Скіфія?

А кажуть, що була?

Де золото?

В космічній потерусі

Дзвенить під серцем золота стріла, Дзвенить сережка золота у вусі…

***

Ані вік золотий, ані срібний…

Помаранчевий тане туман.

І стоїш ти такий непотрібний.

А довкола вирує майдан.

У нові, у старі кабінети

Йдуть читці Кобзаря і Ду-Фу.

А колись тут стояли намети.

А колись тут ловили поети, Мов жар-птицю, вогненну строфу…

***

Архангел Михаїл. Собор Бориса й Гліба.

Видовищ даждь нам днесь. А там – вина і хліба.

Хрещатик янголят. А пахне Диким полем.

Ми виспівали гріх, коли гріхи відмолим?

***

Він мені казав при повній чарці, Що не п’є, а пив не коньяки.

Що спалили сина в кочегарці

У селі сусіднім бандюки.

Що, мовляв, були раніше травні –Почувавсь людиною солдат.

А тепер усі такі безправні, Що й начальству нині не до дат.

Що бували людомори й війни, Та завжди казьонний був закон.

А тепер усі ми самостійні –Женемо на продаж самогон.

Санаторну мав колись путівку, Трудодні, заняття до зими…

– Чорт би взяв ту кляту Хоружівку!

Був земляк, солдатський син Кучма!

Сподівавсь і плакав перед смертю, Хоч який у дядька в світі гріх…

Гірше від гестапо і від СМЕРШу –Це образи й кривди від своїх.

Мав і на дільничного образу, На стару бабусю, на город…

Так ми і не випили ні разу

За країну нашу, за народ.

І несли його в останні далі, Піп махав кадилом, як тепер.

По-сирітськи дзвякали медалі

Мертвої землі СРСР…

***

Впала музика з неба, і сім її нот

Долинає до мене із мороку літ.

Молодому поетові дивляться в рот, А старому поетові дивляться вслід.

Молодий – на естраді: гуде стадіон, І майбутнє щасливим експресом гуде.

А старому поетові свій пантеон, А вже голос його не почуєш ніде.

Був і я молодим, а розтанув, як дим, І січе мене люто із неба шрапнель.

Але все мені – музика, й давній інтим, Коли муза з райцентру прийшла у готель.

Ти прийшла – наче музика, повінню вод, І старому поету – видіння снує.

Досі є в нас поети і є в нас народ, Але кожен із свого колодязя п’є.

Полонезу стихія. І полум’я, й лід.

Але впав я, мов янгол, із горних небес.

Я пройду – ти прощально поглянеш услід, І заплачеш, як плакав колись полонез.

***

Двадцять років тому,

Тридцять років потому…

І не знаю, чому

Я приїхав додому.

І тебе не зустрів –

Де мої найрідніші?

…В глибині вечорів

Чую музику тиші.

Хто заграє мені

Вічну музику снива?

У вітражнім вікні –

Жінка,

горлиця сива.

Перелітніх гусей

Плач –

і я зненавидів,

Де блукав Одіссей,

Де постарів Овідій.

І з могильної мли –

Тільки тиша і морок…

І мої відійшли

Двадцять, тридцять і сорок.

А світило нічне

Ставить срібну печатку.

І ніхто не почне,

Не почне від початку.

А світило ж у тьму

І мені, молодому,

І в холодну зиму

Світло рідного дому.

Двадцять років тому,

Тридцять років потому…

Бачу в сивім диму

Рідну постать знайому.

Із плачів-голосінь

Осінь стежку протопче…

Де мій дім?

Де ваш син?

Пом’яніть його, отче.

Скрипка грає йому,

І в огні золотому

Лине в білу зиму

Світло рідного дому.

Сорок років тому

І сто років потому.

Не забудьте питому

Ані крапку, ні кому

Ви простити йому!

Двадцять років тому

І всю вічність – потому…

***

Живуть мислителі й оратори, Звідколи світ – сто тисяч літ.

А треба сіяти й орати,

А ще й збирати чесний хліб.

А там, де зерна, є й полова.

Та на поверхню вирина

Не пил словес, а мука слова

в мить перед сходженням зерна.

***

Корова задивилася в колодязь

І впала поміж місяць і зірки.

Ніде її сьогодні не знаходять

Ані господар, ані пастушки.

Сама вона не вибереться з пастки.

А як знайдуть і витягнуть скоріш –Уже вона не буде в лузі пасти, А тихо піде під різницький ніж.

І нам колодязь – яма оркестрова, І контрабас гуде, як голос бід.

А з неба озивається корова, І плаче стежка босоногих літ.

Літак у небі креслить кола срібні, Колодязні ридають журавлі,

Неначе й ми нікому не потрібні, Останні українці на землі.

А живемо у центрі – наче збоку, На перехресті тисячі доріг.

І воду цю колодязну глибоку

Бере на небо чорний одноріг.

А пастушки в нічне і досі ходять, І ту корову досі жаль мені, Яка упала в зоряний колодязь, А світло згасло в мами у вікні…

***

Ледь шелестить вологими губами

В колодязі глибокому вода.

Серпнева ніч схиляється над нами, Зірками в душу небо загляда.