зiрницею: гра налагоджується, кращає. Далi густими рожами, нiжними трояндами, вогневим маком розцвiтав у неї на щоках успiх п'єски.

I ось iскра в очах сяє яснiше, яснiше, раптом бризнуло дiамантами: вiдчувається бурхливий, радiсний, переможний кiнець... На губах у неї тремтить уже невтриманий смiх, i руки мимохiть, як заведеш, розставились до оплескiв...

Соня шалено заляскала руками: як од бурi, затiпалися на головi в неї стриженi патли, звукiв не було чути - потонули в загальному громi, що ним загула вiдразу мовчазна аудиторiя.

- 0-ох! - знеможена, радiсна, не сiла - впала Соня на маленький ослiнчик, що стояв пiд стiною за лаштунками. Лежала нерухомо.

I коли б хто зумiв намалювати цi притомленi очi, що в них визирали двi блистинки, щасливу до страждання усмiшку i всю її недбайливо розкидану постать, пiд нею правдивий був би напис: "Повне щастя".

Далi пiшли спiви, декламацiя - одно вiд одного краще. Цiлу бурю оплескiв i навiть сльози викликав вiрш: "Якби ви знали, паничi", якого продекламувала Настя з високим пiднесенням i щирим артизмом. Настю як на руках не носили. А Кость i Вiтя - мов почамрiли. Вони бiгали за нею слiдом, щось шепотiли, тикали в руки записочки, вона - слухать не хотiла, а записки недбайливо, не читаючи, ховала кудись у рукав.

Коли програму було вичерпано й вечiрка перейшла на загальнi пiснi i танки, Настя пригадала, що їй треба ж нарвати на городi натини коровi, i вона разом iз Сонею одразу зникла. Хлопцi бiгали, шукали, парили парка - як у воду впала. Нi її, нi Сонi.

Тим часом звечорiло.

XX

Город у Бондарихи, як квiтник. Хто не був в ясну нiч на городi, - придивiться. Що сад - то сад, а треба придивитися на город: гляньте, як блiдо-зелену листату шерепу капусту обмережав мiсяць золотими ниточками, гляньте на гарбузиння, що в йому стоять калюжки розтопленого золота, на ряди голованiв-соняшникiв, що розiйшлися по межах, мов що загубивши... на картоплю, на буряки, на все те добро, що ним натопкана свята земелька. Подивiться, а далi пригадайте, що все це незабаром дивним чином перетвориться в смiх, у радiсть, у дзвiнкi пiснi, що все це зацвiте рожами на щiчках того марного хлопчика, що "пiд тином у старiй ряднинi", блисне в його погаслих очицях тими дiамантами, що й у свiтi немає їм рiвних. От тодi вiдчуєте ви таку поезiю, що аж серце од неї заб'ється. А особливо пiсля голодного року. Правда! Хоч не ви той город садили, не ви поливали, i не перепаде вам iз нього нi єдиної картоплинки.

Мiж городиною в Бондарихи жартовлива рука бризнула квiтами: королевий цвiт, крученi паничi, чорнобривцi, майори, нечесанi панни, царська борiдка. Все це гордовите панство топчеться тепер помiж капустою, по грядках квасолi, лiзе на тин, зазирає через лiсу у маленьке вiконце. "Чи не продали б, хазяєчко Насте, хоч клуночок картоплi!" - "Ага! Картопельки! Заждiть же, прошу, трошечки тут, бо саме нашiй хазяєчцi часу немає". Сидить Настя на городi, на ряднi з буряковою натиною. Коло неї - Соня. Сидять, записочки до мiсяця читають.

- Що його робити, Соню, то я й сама не знаю: i той розсердився, i другий розсердився, i той пише, i другий пише. Костевi дала поносити перстень, а Вiтя побачив - проходу не дає, все...

Аж ось щось зашелестiло на городi... Проти мiсяця тiнь... таємничий схвильований голос:

- Насте, на хвилинку!

Настя придивилась:

- Ой лишечко, це ж вiн i є! Це Вiтя!

Голоснiше, спокiйно:

- Це ти, Вiтю?

Вiтя виразним шепотiнням:

- Менi треба тобi щось сказати: на одну хвилинку! - голос рiзкий, нетерплячий.

Настя встала й пiдiйшла, Вiтя зразу почав їй щось говорити швидко, гаряче. Настя спершу слухала уважно, далi - в смiх. У темрявi на ввесь город залунало здивоване й веселе:

- Вiтя, та що ти мелеш!

I, не дослухавши, махнула рукою, зареготалась, побiгла.

Вiтя їй услiд гаряче:

- Насте, це не жарти! Насте!..

Настя вернулась червона, як буряк. Стурбована, здивована, чогось засоромлена, вона кусала губи й сама собi смiялась. А очi сяяли, як двi блискучi зiрки: i смiх, i сполох, i сором, i першi заграви якоїсь у них радощi.

- Що вiн тобi казав? Насте, що вiн тобi казав? - жадiбно допитувалась Соня, зазираючи їй у вiчi. Настя одвертала од неї лице.

- Та нiчого, дурницi.

- Нi, я бачу по очах, що вiн тобi щось цiкаве казав, - допитувалась Соня, - бач, яка ти... Соня надулась... Настя затулила лице руками:

- Хай, колись розкажу.

- А чому ж не зараз? Чому не зараз?

Настя почала прохати:

- Сонечко, серденько, не допитуйся сьогоднi. Пiсля я тобi все-все розкажу, а тепер не питай...

- Ну добре, ну добре, - згоджувалась Соня, а сама вiд цiкавостi аж горiла, - а коли ж ти скажеш - завтра?

- Завтра або позавтрьому.

- Добре, а сьогоднi скажи тiльки, про що вiн казав. Не все, а тiльки трошечки... Про кохання? Правда?

Настя засмiялась, затулилась руками i без слiв стала душити в обiймах Соню.

Соня випручалась iз обiймiв, плеснула в долонi.

- Я так i знала!

Зiтхнула.

Незабаром Настя не втерпiла, розповiла все:

- Дурноверхий Вiтя витiва таке, що й на голову не налiзе: вимагає завтра пiти записатись у загсi.

- Що? - Очi в Сонi стали великi, як сливи.

Далi:

- А скiльки ж йому рокiв?

- Шiстнадцять чи навiть п'ятнадцять... - засмiялася Настя.

- Усього? - I далi подумавши: - Хоч, правда, бувають випадки...

- Тю, що це ти, Соню, здурiла?.. Та що це ти вигадуєш?.. Чуєш?..

Повалила Соню на гичку й почала лоскотати.

- Та який же дурень запише нас?

- Нi, ти стiй! Ти зажди! У нас у Лубнах такий був випадок...

I Соня, випручавшись, розповiла про один випадок, коли в загсi записали на шлюб неповнолiтнiх.

- Соню, та це ти справдi?.. Чи воно ж менi в головi? Оце було б добре! Оце так! - реготали, дурiли. Перегодя Соня зiтхнула:

- Щаслива ти, Насте, що в тебе... - I Соня не скiнчила. Загадалась чогось. Зiгнулась, скривилась, очi поняглися тоскою, пригасли. Далi крутнула непокiрно головою, блиснули очi, блиснули на них сльози, схопилась i, прикусивши губи, пошумiла городиною.

- Соню, ти вже додому?

- Бувай здорова! Менi треба йти! - i зникла в межi помiж пшеничинням.

Настя пiдклала руки пiд голову, лягла горiлиць в межi, на холоднiй гичцi. Дивилась у небо на зорi, що цiкаво зазирали на город. В очах сяяло дiвоче щастя. Сама не знала, з чого вирвався легенький, як хмарка, смуток, спiв:

Знову затулила соромливо очi, засмiялась. Зразу схопилась, стала згортати рядно з гудиною.

...Тихо, щоб нiкого не збудити, увiйшла Соня в свою хату. Звiдусiль чути сонне дихання. Спала мати, спали покотом на полу меншi дiти. Хата мала, низенька, повiтря важке, дихати тяжко. Знайшла на карнизi каганчик, засвiтила. Тихенько прочинила в городчик маленьке вiконце,