несподiвано вирiвнявся i залупав очима. Вхопився за живiт i почав мiнитись на лицi. На чолi рясно виступили дрiбненькi краплинки поту. Далi, як перший грiм, загурчало у Вiтi в животi.

- От, я ж казала, що так буде! - затурбувалась Оксана.

Вiтя хапається за груди, за живiт, в'ється, як риба:

- Ой боже мiй, це, мабуть, я вмру!

- Ага, тепер "умру"? - сердито докоряв Кость.

- Ведiть його, хай ляже!

I Вiтю повели пiд руки, блiдого, з потухлими очима.

XXIII

Опiвднi прибiгли Настя з Сонею. Шукали Вiтю. Бiгали на город - нема, дивились у дворi, в пасiцi, в хатi - нема. Стоять серед двору, турбуються:

- А що, як вiн собi щось заподiяв?

- Чого доброго, вiн шалений!

Дивляться одна на одну великими зляканими очима.

- Кого ви шукаєте, дiвчата? - обiзвався з клунi Валя.

Зразу до його обидвi:

- Вiтi не бачив?

- Вiтя ось у клунi, тiльки зараз до нього не можна...

- Чого? - i голос затремтiв у дiвчат.

- Так... хворий.

Дiвчата зблiдли:

- Що ж таке трапилось?

- Та нiчого.. видужає, - чогось не хотiв казати Валя.

Раптом Настя в плач:

- Чому ти не кажеш?

Валя здивовано глянув на дiвчат:

- Та чого ви турбуєтесь? Нiчого йому не станеться... меду обжерся, тепер болить живiт... Слова були сказанi, мабуть, голоснiше, нiж було треба, i долетiли до Вiтi: на снопах вирвався виразний стогiн од болi й одчаю.

I в Настi, i в Сонi на лицi промайнуло хмарою розчарування. Далi одна на одну звели очi. Одна затулилась рукою - пирск, друга - пирск, i, слова не сказавши, бiгцем - на город. Незабаром було чути, як там заходились вони од буйного, шаленого, невтриманого реготу. Згори почувся крiзь стогiн нещасний голос Вiтi:

- Валю... I нащо... ти... сказав?

XXIV

Надвечiр Бондариха верталась додому. У дворi на осиковiй колодцi сидiла Настя з Костем. Побачивши матiр, обоє розсунулись. Оксана була на селi, здибалась з матiр'ю Сонi. Та розповiла їй про Настину пригоду. Вертаючись, Оксана осмiхалась i кусала губу, проте очi поблискували сердито.

Спокiйно до Настi:

- Насте, а йди до хати!

Настя почервонiла, стурбувалась:

- Чого, мамо?

- Iди, там побачиш! - I пiшла, не озираючись, в сiни. Настя знизала плечима i швиденько пiшла за матiр'ю.

Довгенько не було її, а коли знову вийшла, була червона, як буряк, сердита, люто блискала очима.

Пiдiйшла до Костя, суворо насупила брови:

- Дай сюди перстень!

Вигляд у неї був злий, рiшучий, i Кость не насмiлився змагатись - зняв з пучки перстень, оддав. Настя пiдiйшла до лiси i шпурнула в чужий сад.

Кость охолов.

- Насте, нащо це ти?

Настя, не озираючись, швидко подалась кудись на город.

ХХV

Зранку другого дня в дворi кипiла робота. Троє сусiдiв в спiлцi з Оксаною найняли машину - треба було за день помолотити, повiяти, дати увесь лад. Працювали всi : Кость, Василь, Настя. Безперестанку гула машина, хмарою стояла курява, виростали гори соломи. Цьвохали батоги; бадьоро лунали вигуки; закуренi, в соломi, в остюках метушились люди, як тiнi. Для Вiтi сьогоднi - бенефiс. Без шапки, чорне, як хмара, обличчя, мокрий, розкуйовджений чуб... - вiн керує машиною, сердиться, лається, як це подобає доброму машинiстовi. Головний машинiст здав машину на його руки й покурював цигарку, даючи часом дрiбнi тiльки вказiвки молодому помiчниковi.

- Знаю! - незадоволено вiдгукувався Вiтя. - Вченого вчити - тiльки псувати.

Настя працювала за двох.

Поважна, серйозна, нi осмiшки, нi жарту. Обзивалась тiльки тодi, коли її питали. Проте iнодi мимоволi кидала на Вiтю збоку лукавий насмiшкуватий погляд. Коли його Вiтя помiчав, хмурився: менi зараз, мовляв, немає часу для дурниць! В мене робота, в мене - люди, менi не до любощiв!.. I люто гукав на погонича:

- Пас! Пас порвеш! Куди ти дивишся?

Жарт тонув в очах у Настi, i вона проймалась, повагою до молодого, енергiйного машинiста, ховаючи смiх до зручнiшого часу. Кiлька днiв гарячої працi - i все забулося. Правда, Кость потайки лазив у чужий сад шукать персня - проте не знайшов; зiтхнув i вирiшив на тому змиритись. I справа з любощами, з перснями, з наганами, здавалось, була злiквiдована вкрай.

XXVI

Отже, виявилось - нi! Не така це справа, щоб так легко було вкрай її злiквiдувати. Лист. Пом'ятий, завожений, мабуть, довго десь ходив по руках. Лист був на Валю, а писаний до всiх. Був вiн повний докорiв, що так довго не давали про себе вiстi, що, може, там сидять дармоїдами на чиїйсь шиї. У кiнцi - суворий наказ, щоб небарно вертались до Києва.

Хлопцi нiби прокинулись од сну. Передосiннє небо повите було в голубу задуму. Голе поле одгонило сумом. Прилiтав уже, як новий гiсть, легесенький смуток-вiтер. Раптом встали перед очима у хлопцiв Київ, школа, шкiльний гамiр, забутi на цей час учнi, вчителi. Почали готуватись до вiд'їзду. Валя бiгав по селу, енергiйно стягав для шкiльного музею рiзнi цiкавi речi, що в час перебування в селi наглядiв у селян: старовинний великий коряк, уламок мережаного чумацького ярма, вулик, якесь череп'я. Гордощами його був величезний мамутiв рiг, що днiв зо три канючив вiн його для музею в одного селянина.

Вiтя захопився агiтацiєю помiж селянськими школярами, намовляючи їх їхати з ними до Києва вчитися в семирiчцi. Казав, що їхня школа в Києвi охоче приймає селянських дiтей, одводить для них при школi помешкання, дає безплатнi снiданки. Наговорир, наобiцяв, i бiднi хлопчаки, що давно мрiяли слiдом за Бондарями учитись у Києвi, остаточно почамрiли. Завжди ходили за ним табунами, як за батьком. Настя ходила смутна. Вона далi не мала змоги вчитись - мусила залишатись у селi. Одного разу в товариствi, знялася жвава розмова про те, хто де буде вчитись далi. Перед кожним слались широкi шляхи: всi школи були для них одчиненi, всi фахи можливi. Гаряче сперечались про те, яка школа краща, яка потрiбнiша, яка кому бiльше пасує. Хлопцi легко мiняли фахи: iнженера, художника, лiкаря. Тiльки Кость твердо стояв на одному: вiн обрав собi за фах агрономiю i широко розгортав перспективи: профшкола, вища школа, командировка за кордон... аж тодi праця десь у селi...

Настя сидiла осторонь, слухала мовчки. Її якось тепер не помiчали. Пiд час гарячих Костевих сподiванок-мрiй вона встала й непомiтно вийшла. Кость подивився їй улiд пильними очима. Переждавши трохи, вiн вийшов за нею. Настя сидiла в сiнях на ослiнчику схилившись на скриню, i ревла, аж коса тремтiла. Серце заболiло в Костя: чи це ж та Настя, весела, енергiйна, що з усiх глузувала?! Сiв коло неї, взяв за руку. Не пiдвела голови, а руки не приймає, легенько тисне.

- Насте, чого ти плачеш?

Настя зашепотiла:

- Всi будуть учитись, всi будуть жити в Києвi, а я одна в цiй ямi буду нидiти; всi мене забудуть, бiдну, нещасну...

- Я, Насте, нiколи-нiколи тебе не забуду! - гаряче промовив Кость.

Настя