знову заплакала. Витерла сльози, пiдвела голову, промовила рiшуче й певно:

- Забудеш!

Кость гiрко похитав головою:

- Не знаєш iще ти мене, Насте! - I далi щиро провадив: - Слухай, Насте, що я тобi казатиму, тiльки не думай, що це так собi, жарт. - Кость ближче пiдсунувся до неї. - Люди, що в них я живу, полюбили мене й умовляють, щоб я в них залишився, за сина. - Голос Костя затремтiв: - Я, Насте, сирота, що надумаю - зроблю, нiхто мене не впинить: хочеш, я зостанусь тут у селi? Хочеш?

Настя здригнулась, кинулась:

- А школа?

- В селi я й з цiєї освiтою найду собi працю, - сказав Кость твердо, як одрубав. У Настi блиснула радiсть, далi злякано хитнула головою:

- Нi-нi, тобi треба вчитись. - I трохи переждавши, ще певнiше: - Нi! Так, Костю, не можна; їдь - доучуйся, я на шляху твоєму не стану.

Настя трохи подумала, i в очах у неї блиснув огник iскристий, рiшучий, аж щоки зашарiлися:

- Їдь, Костю, у Київ, їдь за кордон, а потiм приїдеш до нас у село... - Почервонiла, тихiше: - А я тебе буду дожидати, якщо справдi не забудеш. А якщо й забудеш, то знай: я тебе за те не осуджу. - Далi лице в неї стало смутне i нiжне: вийняла з-за пазухи хусточку, розв'язує вузлик... I... мов сонце, звiдти блиснув Костевi той обжурений, здавалось, назавжди загублений, закинутий у бур'яни олив'яний перстень. Мало не крикнув iз радощiв:

- Де вiн узявся?

Настя дивилась на перстень з любов'ю й смутком:

- Скiльки я, бiдна, греблась у бур'янi, скiльки пожалила та поколола рук i нiг, поки таки знайшла його. - Далi зачервонiлась i опустила вiї:

- Ти колись, Костю, прохав його в мене, - вiзьми, коли хочеш. Тiльки одного прошу я в тебе: коли знайдеш кращий, золотий, то цей мiй, бiдний, нiкому не показуй, щоб не насмiялись iз нього. Вийди на Днiпро та й, щоб нiхто не бачив, укинь у воду.

XXVII

Сонце пiдбилося пiд обiд. Ворота до Бондарихи у двiр одчиненi, дверi в хату - теж навстiж. В хатi - людський гомiн. Посеред двору кiнь, запряжений у вiз. Василь в новiй свитцi i Валя в своїх шкарбанах складаються в дорогу: скринька, клунки, постiль, мiшки з речами для музею. Вештаються з таємничим виглядом сiльськi хлопчаки-учнi, шепочуться з Вiтею. З комори до хати бiгає заклопотана Настя. На порiг вийшла Бондариха, зачервонiлась - чи од чарки, чи од смутку.

- Ану, дiти, до хати! Всi! Перед дорогою всiм годиться посидiти.

I свої, i чужi - всi пiшли в хату. В хатi - повно людей: прийшли виряджати київських гостей i дiд Маркiян, i веселий дядько Кирило, i Марина з своїм "золотом" на руках, тепер у керсетцi i в кольоровому очiпку, i названi Костевi батьки. Сидiли на лавах, на ослонi, стояли коло печi, попихкуючи цигарками. На столi - горiлка, миски з закускою. Оксана ласкаво припрошує всiх до столу:

- Всi, всi сiдайте! Зсуньтесь тiснiше, всiм мiсця хватить.

Почала частувати. Черга доходить до Вiтi. Вiтя спустив очi вниз:

- Нi, я не п'ю! - I почервонiв. Оксана не домагається.

- Цур їй, дiти, не пийте! Нехай наша така доля, що як не вип'єш цiєї поганi, то й веселощiв нам немає; ви собi пiдете в свiт, знайдете щось краще. - Подивилась на Василя й Настю, блиснули сльози.

Дiд Маркiян:

- Та не журись, Оксано, бач, яких викохала? - кивнув головою на Василя й Настю. Оксана крiзь сльози:

- А поки-то їх викохала...

- Ну вже правда: кому-кому, а що вже цiй бiднiй Оксанi довелося зазнати... Загомонiли:

- Знає вже добре, як орати, як i сiяти.

- Така вже наша вдовина доля, - зiтхнула Марина. Оксана пiдняла голову й заспiвала до чарки:

Зразу Василь i Настя спустили очi вниз, посмутились. Вiтi здалось, що починається якась служба: вiн чогось устав i знову сiв.

- Було, нi свiт нi зоря - клунок на плечi, цього на руки, цю за руку...

I Оксана почала розповiдати про своє гiрке вдовине життя з малими дiтьми.

Свiдки цього - Настя й Василь - тепер сидiли задуманi i серйознi.

Хлопцi-кияни слухали й розумiли все те, з чого в школi смiялись: i те, що Василь i Настя за очi матiр взивали "вони", i нащо здiймали у класi з пiдлоги "святий хлiбець"... А чорна земля, що стiльки шуму-грому збивається за неї на свiтi, здавалась уже їм заповiтними, здавна омрiяними скарбами, що не даються до рук людям... та земля, що вся од краю до краю народною тугою повита, сльозами вдовиними примочена. Рiшуче хитнув головою синьоокий Кирило, повернувся вiн до Василя й Настi, далi витер вуса i заспiвав

- Так-то... - До Оксани: - Не журися, сестро, того, що було, вже, мабуть, не буде. Почало розвиднятись - буде день.

Загули люди:

- Хоч не ми - дiти нашi, а таки зазнають чогось кращого.

Василь щось шепнув матерi на вухо. Оксана кинулась.

- Ну, що ж, дiти, як пора, то й пора. Заворушились, встали, цiлим натовпом висипали з хати; прощались.

- В час добрий!

- Їдьте та й знову приїздiть до нас на лiто! Тут ми вас, може, й поженимо, - жартував хтось.

- Пишiть листи!

- Присилайте газетку!

А дiд Маркiян до Валi:

- Та розпитай там, Петровичу, про "клєточку"! Дядько Кирило сiв на вiз, узяв вiжки в руки. Цьвохнув батогом, i вiз заскрипiв iз двору. А в селi гомiн.

Два школярi, яких загiтував Вiтя, в останнiй день мало не бунт вчинили проти батькiв та матерiв, що не пускали до Києва вчитись. Чути було - десь бiдкались:

- Ну й що ви скажете - збаламутили дiтей, що тепер i ради їм не даси.

Один з торбинкою тiкає до воза без шапки, наздоганяє його мати, б'є шапкою по плечах кидає її йому в руки. Другий, червоний i заплаканий, проте з радiсною перемогою, турманом вилiтає разом iз торбиною з сiней на вулицю, з материним буханом у спину, замiсть благословення в дорогу. Рушили з пiснями. Настя довго стояла, схилившись, на воротях, поки не стало чути пiсню. Увiйшла в хату, взяла зшиток, в якому написали київськi гостi "на спомин". Зараз Настя не хотiла читати - лишала надалi; проте не втерпiла, щоб хоч деяке слово не вхопити очима. Ось Валине кидається у вiчi:

"Прощай, Насте, твiй образ навiки... Побачу тебе в ореолi..."

Ось Вiтине, коротеньке: "Не забудь київського шалапута й босяка Вiтьку Барановича!!!"

А ось Кость: швидке, схвильоване, гаряче писання. Знаки вигуку, знаки запитання... Настю впекло, як iскра, слово "навiки"...

Щирiстю, молодим запалом, гарячими надiями вiє Настi вiд цього дрiбного писання, i любо їй дивитись на нього тепер, не читаючи. А читати буде коли: спереду багато осiннiх днiв та сумних вечорiв, довгих, самотнiх. Буде, буде вона їх читати, та й не раз...