як у степу, з тугою, тоскою; заспiвав:

Нiч темная

Та невидная,

Головонька моя бiдная!

- Що це ви? Годi! Спати треба!

Разом загомонiли на його. З розгону бухнувся головою в подушку, замовк.

Гаснуть на стiнi тихо-райдужнi одсвiти огняних хмар. Темнiє небо, смутно тьмариться сад, що осiннi малярi його золотили та малювали.

А на заходi важкi рядна небо застеляють. Тiльки там десь у щiлинку, у ту, що над самою землею, притьмаро свiтить червона стрiчка вечiрнього погасання, кожної хвилини мiниться, тане... Ось уже самотньо сяє там один маленький вiнчик... Вiнчик iз огняного маку, золотими нитками заплетений.

Вiтер стерiг його десь за горою: шугнув, дмухнув темрявою, холодком повiяв, до хмар до самих помчав - задув, погасив...

Темно...

I зашумiло пiд вiкнами море сухого листя... Море плачу, море слiз... Лавою, хвилею мчиться воно, як те вiйсько безталанне, що розбив його ворог, розвiяв, куди видно жене...

Зупинилося пiд чужою хатою спочити одну часинку, тремтить, тулиться одно до одного, крiзь сльози шепче несмiливу скаргу:

"Куди його, та й куди його проти ночi?"