Оле­на? Мо­же б, бу­ва, її пок­ли­ка­ти, то ми з нею i скiн­чаємо дi­ло, - ка­зав Забрьоха.

- Але! Сест­ра у по­лi; поїха­ли там трош­ки прос­ця по­сi­яти, так во­на дог­ля­да, бо вже без неї нiх­то нi­чо­го не тя­мить зро­би­ти. А ви, Ула­со­вич, не ску­чай­те; во­на над­ве­чiр i бу­де. По­ки во­на вер­неться - дiв­ко! а вто­чи лиш слив'янки! - то ми по кух­лич­ку, по дру­го­му вип'ємо. Та вже ви у нас, па­не сот­ни­ку, i за­но­чуєте, бо вже не ра­но, - ска­зав хо­рун­жен­ко.

- Панська во­ля! - од­вiт дав Ми­ки­та - i ра­де­сенький со­бi.

От як ви­цi­ди­ли во­ни са­мо­туж­ки глек слив'янки, а да­лi i тер­нiв­ки по­куш­ту­ва­ли чи тро­хи, при­бiг­ла й на­ша Оле­на з по­ля. Ба­чить, що чу­жий чо­ло­вiк, за­раз мот­ну­лась, зве­лi­ла iз став­ка по­тяг­ти ка­ра­сiв i за­га­да­ла ве­че­рю вi­ри­ти; сю­ди-туди шат­ну­лась i увесь по­ря­док да­ла, що й на завт­ра роби­ти, i ко­му, ку­ди i за­чим їха­ти, а да­лi одяг­лась та­ки любень­к­о, як зви­чай­но пан­ноч­цi та ще й хо­рун­жiв­нi: до ста­рень­кої плах­ти та по­че­пи­ла люст­ри­но­ву за­пас­ку, одяг­ла тож шов­ко­ву юп­ку, та на шию ду­кат на бар­хат­цi, та чер­вонi че­ре­­вич­ки узу­ла, а на го­ло­ву хо­ро­шу стрiч­ку пок­ла­ла, та й вий­шла i пок­ло­ни­лась па­ну Ула­со­ви­чу ни­зенько.

Наш Забрьоха як по­ба­чив та­ку пан­ноч­ку, що не тiльки що зро­ду не ба­чив та­кої, та во­на йо­му i не сни­лась та­ка, та аж зад­ри­жав i не тя­мить вже, що йо­му й ка­за­ти, та вже хо­рунженко на­га­дав та й ка­же:

- Отже, па­не сот­ни­ку, вам i ха­зяй­ка: радьтесь iз нею, во­на всьому го­ло­ва.

Так що ж бо наш Ула­со­вич? Нi па­ри з уст. Да­лi прийнявс­я, мняв­кав-мняв­кав, та й нач­не про во­ли, а кiн­ча про го­лу­б­и, ду­ма об бар­дi, а ска­же об тер­нiв­цi, та як за­мовк, та й за­мовк, та знай слин­ку ков­та, див­ля­чись на та­ку кра­лю.

Олена со­бi дiв­ка бой­ка бу­ла. Хоч пан сот­ник i сю­ди i ту­ди за­ги­нав, а во­на йо­го за­раз роз­чу­ха­ла, що вiн та­ке є i за­чим приїхав, та вже й ка­же йо­му, i го­во­рить: "Доб­ре ж, пани­ченьку; до­пи­вай­те ж на здо­ров'я тер­нi­воч­ку, та повечер­яєте, та ля­же­те спа­ти, а завт­ра - дасть бог свiт, дасть i со­вiт, то й по­ра­ди­мось, що тре­ба ро­би­ти". "

Забрьоха, по­чув­ши сеє, та аж сам не стя­мив­ся вiд ра­дощiв; ду­ма: "От дi­ло i зов­сiм, завт­ра тiльки руш­ни­ки бра­ти". Та за кух­лик, та да­вай знов смок­та­ти з па­ном хорун­женком, що у чен­цi зби­рається, а та­ки сього дi­ла не ки­дається i ще й ду­же по­люб­ля.

Олена та­ки час­тенько до па­ни­чiв увi­хо­ди­ла, так бу­цiм за яким дi­лом, а тiльки щоб бiльш розг­ля­дi­ти Ми­ки­ту Уласо­в­и­ча, що во­но є; то як увiй­де та по­ве­де очи­ця­ми, що як терн-ягiд­ки, на па­на сот­ни­ка, то в нього язик ста­не мов повс­тя­ний, i не по­вер­не йо­го, а сам аж па­ла. По­ла­го­див­ши ве­че­рю, во­на вже бiльш i не вхо­ди­ла: са­мi па­ни­чi повече­ряли, i, до­кiн­чив­ши глек з тер­нiв­кою, пан хорунженк­о хо­тiв вже iти спа­ти, аж ось наш Забрьоха поп­лям­кав, викаш­лявся, поц­мо­кав, по­тер уси та й став ту ра­цею ка­за­ти, що йо­му дяк ском­по­ну­вав вже дав­ненько для та­ко­го слу­чаю; от i ка­же:

- Ось пос­лу­хай­те, па­ни­чу Йо­си­по­ви­чу, що я вам ска­жу: не­со­роз­мiр­но суть чо­ло­вi­чест­ву єди­ноп­ре­би­ва­нiє i в до­му, i в гос­по­дарст­вi. Вся­коє ди­ха­нiє ша­нується у двой­ст­вi: єди­но чо­ло­вi­ко­вi на пот­ре­бу - по­яти жо­ну i iмi­ти ча­да. I аз ни­жайший во­зи­мiх сiю мисль i не­ук­ро­ти­моє же­ла­нiє. Пла­мень м'е раж­ди­жаєть i не отi­ду, дон­де­же не со­во­куп­лю­ся з лi­по­об­раз­ною, пре­ве­леб­нi­шою Кат… - Та й за­мовк. Се то йо­му дяк та­ке спи­сав, як вiн бу­ло ду­мав за­ли­ця­ти­ся до про­­то­по­пiв­ни з Чер­нi­го­ва, i Забрьоха до­чи­тав до са­мо­го кiн­ця так, як бу­ло тог­дi на­пам'ять вит­вер­див, та як зга­дав, що хо­рун­жiв­на не Ка­те­ри­на, а Оле­на, i не пре­ве­леб­на, а так - пан­ноч­ка, от то­го-то й за­мовк, та нi ту­ди нi сю­ди. Хорунж­енко зов­сiм бу­ло дрi­мав, а на сю ра­цiю прислухав­сь-прислухавсь та й ка­же:

- Що-бо ви, па­не сот­ни­ку, от­се го­во­ри­те? Щось я нi­чо­го не вто­ро­паю. Чи не пiс­ля тер­нiв­ки от­се ви та­кi ста­ли?

Здихнув Ула­со­вич та й ка­же:

- Бодай йо­го пи­са­ла мо­ро­ка! Се ме­нi та­ке на­пи­сав наш воск­ре­сенський дяк…

- Та що во­но та­ке є? - спи­тав Йо­си­по­вич. - Чи се вiр­ша, чи що?

- Але! я й сам не знаю, що во­но i для чо­го, - ка­же Забрьо­ха.

- Так на­що ж ви ме­нi про­ти но­чi та­ке го­во­ри­те? Ме­не вже з-за пле­чей бе­ре.

- Та я б i не го­во­рив, так ли­хо при­па­ло!

- Та яке там ли­хо? Ка­жiть швид­ше, спа­ти хо­чу.

- Але! ко­му спа­ти, а ко­му й нi! - ска­зав Ула­со­вич та, зди­хн­увши важ­ко, пок­ло­нивсь хо­рун­жен­ку ни­зе­сенько та й ка­же: - Вiд­дай­те за ме­не Оле­ну, сест­ри­цю ва­шу!

- Йо! - ска­зав хо­рун­жен­ко, за­ду­мавсь, став чу­ха­ти поти­лицю, i пле­чi, i спи­ну, а да­лi ка­же: - По­ба­чу, що сест­ра ска­же, не­хай до завтрього, ля­гай­те ли­шень спа­ти, - та й пi­шов вiд нього.

Лiг наш Забрьоха спа­ти, так йо­му i не спиться: жде свi­ту, не дiж­де, щоб швид­ше йо­му по­чу­ти, що ска­же Оле­на… Ну, сяк-так дож­да­лись свi­ту, повс­та­ва­ли па­ни­чi i позiходи­лись. За­раз пан Ула­со­вич i пи­та:

- А що ж ви ме­нi, па­ни­чу, ска­же­те? Чи на­ша рiч до дi­ла, то я б по­бiг мер­щiй та з ста­рос­та­ми i явивсь сю­ди за­кон спол­ни­ти. Ка­жiть-бо!

Сопить наш хо­рун­жен­ко i нi­чо­го йо­му не ска­зав, тiльки гук­нув у кiм­на­ту: "Ану, сест­ро! дай нам пос­нi­да­ти, що ти там прид­ба­ла".

Ввiйшла з кiм­на­ти наньмич­ка, пок­ло­ни­лась та й постав­ила на сто­лi пе­ред па­ном Ула­со­ви­чем на ско­во­ро­дi… пе­че­н­ий гар­буз!.. Як розг­ля­дiв наш Забрьоха та­ку пинх­ву^[1], як ско­чить iз-за сто­ла, як ви­бi­жить з ха­ти! Аж тут бат­рак вже й дер­жить йо­го ко­ня, i вже осiд­ла­но­го: вiн мер­щiй на ко­ня та нав­тi­ка­ча по­бi­ля хат; тiльки й чує, що лю­ди з ньо­го ре­го­чуться; йо­му ще й бiльш стид­но, ще й бiльш ко­ня по­га­ня, та як ви­бiг з ху­то­ра, розг­ля­дiв: що за не­доб­ра ма­ти? Щось те­лi­пається на шиї у ко­ня! Ко­ли ж ди­виться - вi­рьовка; по­тяг­нув тую вiрьовку - аж i тут гар­буз си­рий при­чеп­ле­ний! Ки­нув йо­го аж геть, а сам за на­гай­ку, знай ко­ня па­ня, знай па­ня… Од­но те, що со­ром, а тут i та­кої дiв­ки жал­ко, та ще ж нi ївши, нi пив­ши! От вже наш Ула­со­вич i до­до­му з гар­бу­зом так i бi­жить, як бiг до дiв­ки, думй­ючи руш­ни­ки бра­ти. I са­мо­му ли­хо, i кiнь мо­ре­ний; так на­си­лу-на­си­лу доп­хавсь до­до­му аж опiв­но­чi i - як я роз­ка­зу­вав - мер­щiй лiг спа­ти.