class="book">Я поклала папір на коліно, я стривожені вірші пи-

шу. Наче прозу пишу - без розбивки на рядків розмаї-

ті пласти, щоб здавалось на перший погляд, що пишу я

звичайні листи.

Власне, це недалеко від правди.

Інша форма - той самий зміст. Адресовані лю-

дям вірші - найщиріший у світі лист.

♦

Я виростала у садах,

де груші достигали теплі,

і курявою лист пропах,

і соковиті пахли стебла.

Я виростала у полях,

де сонця схід - неначе спалах,

де потривожена рілля

опівдні м'яко парувала.

Я виростала у лісах,

де сосни рожевіли станом,

де важко падала роса

на голубі лісні поляни.

Я виростала на Дніпрі,

де височіють кручі,

де на ніч ставлять ятери

рибалки - люд небалакучий...

І барви тих далеких літ -

куди б не ділася тепер я,

7

що б не писала, - як відсвіт,

лежать на білому папері.

ВИСОТА

Хто знає круті підйоми,

ходив на високі мости,

тому, напевно, знайоме

чуття - боязнь висоти.

Спочатку провалля зяє,

обрій не мас меж,

і страшно стояти скраю:

здається - ось упадеш.

А потім зберешся на силі,

поглянеш спокійно вниз

і все побачиш в тій хвилі -

до найдрібніших рис...

Пишу про це неспроста:

поезія - теж висота.

♦

Огортають землю замети

і обтяжує горе зайве.

А земля, як годиться планеті,

випромінює тепле сяйво.

Я землі не бачила збоку,

не вела спостережень в ночі,

виміряю віддалі кроком,

бачу сяйво на власні очі.

Коли серпень у росах іскриться,

я тону в степовому теплі,

і здається мені пшениця

золотим промінням землі.

Коли маки у травах жевріють,

коли хвилями грає море, -

голубе, зелене, рожеве

підіймається сяйво вгору.

А буває, ідеш по світу,

і проходить повз тебе людина

так, неначе проносить квіти

і тобі віддає половину.

Ще і стебла від рук гарячі.

Озирнешся на неї здаля

і збагнеш - на промінь багатша

стала раптом твоя земля.

♦

Справжня сила - довше під спудом,

наростає, гартує волю.

Хай міцнішають руки й груди,

щоб підняти велику долю.

Щоб як вийти вже на дорогу, -

не спинятися ні на хвилю,

8

здобувати тяжкі перемоги

тільки силою - не зусиллям.

Непоспішно йдуть урагани.

Тишиною гроза починалася...

Метушня слабким притаманна.

Безголосим властивий галас.

♦

Я була маленька і стривожена,

зовсім не уміла мудрувать

і гадала, що на світі можна

вік прожить - як вірші прочитать.

Я читала б зранку та й до ночі,

я б читала щиро від душі,

та були до цього неохочі

всі мої малі товариші.

Більше їм подобалось, коли ми

гралися у фанти і квачі,

і з гори стежками польовими

гнали перед себе обручі.

І якщо не потрапляли в зарість -

то як вітер мчалися вони.

І частенько ми тоді врізались

прямо у колгоспні баштани.

Сторож нам показував ломаку,

ми кричали, сторожу на зло,

і, мабуть, не стільки з переляку,

як тому, що весело було...

Ну, а потім, о страшній порі,

зажурились наші матері,

і пожеж багряні язики

потяглися до Дніпра - ріки.

Нас тоді розкидало по світу,

звідали біди не по літах...

І лише недавно, цього літа,

знов була я в пам'ятних краях.

Пригадала дні свої дитячі,

"Виросла, - питаю, - дітвора?"

А мене в долину біля Янчі

провели по березі Дніпра.

Мітку показали на вербині,

широко руками розвели:

- Кажуть люди, десь тут, у долині,

всі живцем закопані були.

Тут Одарка - невсипуща мати,

миротвориця дитячих чвар,

і Лаврін, прислів'ями багатий,

і Кривенко - сивий чоботар.

Тут Юрко і чорноока Хана,

всі твої товариші малі...

9

Тут земля, а в ній - глибока рана.

Не торкайтесь - боляче землі!

СМІХ

На вулиці — я чую крізь вікно -

сміється жінка штучним сміхом.

Мабуть, їй сумно , але жінка хоче,

щоб їй хотілося сміятись.

А я дивлюсь на ріки темних вулиць,

на голови веселих ліхтарів,

одягнені в малі кашкети з жерсті,

і на моє високе підвіконня

каштани білі квіти подають...

А я дивлюсь і думаю про вірші.

Коли їм сумно - хай вони сумують.

Хай тільки не сміються штучним сміхом,

бо щирі люди закривають вікна.

ХУДОЖНИК

Жив колись художник Верне.

Він друзям своїм казав:

"Прив'яжіть до щогли мене,

коли буде на морі гроза".

Його прив'язали справді...

Хмари - як чорні віхті,

мечуться хвилі горбаті,

гострять об палубу кігті.

З голови заливають до ніг.

А він вдивлявся - як міг.

Страх мимовільний боров:

химерна була глибина,

і сам корабель - немов

потвора морського дна.

Чутно у реві морському

дикі розкоти грому.

Видно в огні блискавиць

рифи лежать горілиць...

А коли втихомирився вітер,

уляглося море внизу,

взяв художник свою палітру

і почав писати грозу.

Він писав її барвою моря,

шумовинням білої піни,

він робив ескізи суворі

олівцями порід камінних.

На обличчі мінився з муки,

приголомшений, падав ниць,

бо йому обпікали руки

горді спалахи блискавиць.

Кораблі тримав якорями,

а гроза не втрачала снаги

10

І насилу втислася в рами,

не зумівши ввійти в береги...

Є на світі багато історій,