яр­ма. Сту­ден­ти Київської ко­легії про­мов­ля­ли пе­ред ним пох­вальні ук­раїнські й ла­тинські вірші.

***

Минула зи­ма. У Вар­шаві па­ни ви­би­ра­ли ко­ро­ля. Ко­за­ки пос­ла­ли од се­бе пос­ланців і про­си­ли виб­ра­ти за ко­ро­ля мен­шо­го Вла­дис­ла­во­во­го бра­та Яна Ка­зиміра. Князь Єремія і йо­го побічни­ки по­да­ли го­лос про­ти ко­ро­ле­ви­ча. На сеймі обібра­ли та­ки за ко­ро­ля то­го, ко­го ба­жа­ли ко­за­ки, але ми­ру та зла­го­ди все-та­ки не бу­ло між ко­за­ка­ми та Польщею. І польські па­ни, й ко­за­ки ла­го­ди­лись до но­вої війни. Влітку Ян Ка­зимір ви­ря­див про­ти Бог­да­на но­ве військо до Зба­ра­жа. І Єремію знов не обібра­ли за при­вод­ця війська.

Ян Ка­зимір не лю­бив гор­до­ви­то­го Єремії ще пе­редніше. Він знав, що Єремія мав сто­сун­ки з трансільванським кня­зем Ра­кочієм, не­без­печні для са­мо­го йо­го. Єремію заздріва­ли в зраді Польщі, заздріва­ли, що він ро­бить підступ під ко­ро­ля, пря­мує до тро­ну, що він ла­ден сісти й на трон. Двірські маг­на­ти не­на­виділи Єремію. Ко­роль не йняв йо­му віри і виб­рав за при­водців війська Ост­ро­ро­га, ста­ро­го Фірлея та Ландс­ко­ронсько­го.

Нове польське військо ста­ло ста­ном ко­ло Зба­ра­жа. А Єремія знов став з своїм військом ок­ре­мо побіч нього, як і під Ста­рим Кос­тян­ти­но­вим. Але ста­рий по­важ­ний Фірлей сам поїхав про­ха­ти Єремію при­лу­чи­ти своє військо до­ку­пи, про­сив навіть взя­ти ко­ман­ду ра­ди доб­ра для Польщі. Єремія зап­ла­кав і зго­див­ся при­лу­чи­ти свій табір до­ку­пи.

Серед літа са­ме в спе­ку ко­за­ки й та­та­ри хма­ра­ми об­ляг­ли навк­ру­ги польське військо. По­ля­ки об­ко­па­ли свій табір ва­ла­ми. Ко­за­ки на­си­па­ли ва­ли навк­ру­ги ще вищі й пос­та­ви­ли та­меч­ки гар­ма­ти, і па­ли­ли з гар­мат в табір, влу­ча­ючи в жовнірів та в коні без по­мил­ки й про­ма­ху. В такій об­лозі ко­за­ки дер­жа­ли панів сім неділь. В та­борі по­ча­ла­ся по­шесть, по­чав­ся го­лод. Поїли усю харч, яка бу­ла, а вий­ти з та­бо­ру бу­ло не­мож­на. Па­ни по­ча­ли їсти ко­ня­ти­ну, пи­ли гни­лу во­ду з боліт. Пішла по­шесть по па­нах, по­чав­ся упа­док на коні. Па­ни вже хотіли зда­тись. Один нез­дат­ли­вий Єремія за­тяв­ся й всто­яв до кінця: вмов­ляв панів терпіти го­лод і підки­дав підроб­лені лис­ти, що буцімто вже ко­роль ве­де військо на поміч, що військо вже не­да­леч­ко. Єремія раз вчи­нив вис­кок з ла­ге­ря, од­бив один ко­зацький полк. Але це нічо­го не по­мог­ло. Єремія по­пав­ся, як кіт у мішок, як вовк в яму.

Тим ча­сом Бог­дан пішов з військом нав­пе­рей­ми ко­ро­леві, роз­бив йо­го військо під Збо­ро­вим, ви­ру­бав у пень кільки польських полків і ввігнав­ся в осе­ре­док та­бо­ру, об­гор­нув ко­за­ка­ми на­ме­ти ко­ро­ля, але не схотів гна­ти йо­го в по­лон. Ко­роль му­сив пос­та­но­ви­ти мир з ко­за­ка­ми, відо­мий Збо­ровський, і дав їм ве­ликі привілеї. Ко­за­ки ви­пус­ти­ли панів з окопів, ви­пус­ти­ли й кня­зя Єремію. За сім неділь в окопі пе­ре­мер­ло од го­ло­ду сім ти­сяч панів, а слуг їх то й без ліку. З шес­ти­де­ся­ти ти­сяч ко­ней зос­та­лось тільки три ти­сячі. Змарнілих, вис­на­же­них од го­ло­ду панів ви­во­ди­ли з окопів попід ру­ки. Зму­че­ний го­ло­дом, вий­шов звідтіль і князь Єремія, не­на­че тінь давнього гор­до­го кня­зя Виш­не­вецько­го.

Зате ж, як Єремія вер­нув­ся до Вар­ша­ви, йо­го встріла Вар­ша­ва з тріумфом не по зас­лузі: вий­шли йо­му на­зустріч міща­ни ціли­ми стов­пи­ща­ми аж за містом вкупі з ду­хо­венст­вом та прос­ти­ми жовніра­ми. Єремію встріли, як стріча­ють побідників ко­ролів. Стов­пи­ще плес­ка­ло в до­лоні й кри­ча­ло: «От він, обо­ро­нець на­шої віри, один єди­ний за­хист на­шої волі!». Але ні один маг­нат, ні один знач­ний пан не привітав йо­го на зустрічі. Го­ро­дя­ни привіта­ли йо­го тільки за те, що він не втра­тив муж­ності й зав­зят­тя в борні з ко­за­ка­ми і ко­ли тікав од ко­заків, то при­най­мні тікав не пер­шим, а ос­таннім. Шлях­та й ве­ликі па­ни тоді так впа­ли, так розм'яки­ни­лись од роз­коші че­рез пан­щи­ну й не­во­лю хлопів, що між ни­ми князь Єремія був ге­рой, бо ще вдер­жав прості ук­раїнські давні но­ро­ви. Польща обо­ро­ня­лась ук­раїнською го­ло­вою й зав­зят­тям прос­то­го на вда­чу ук­раїнсько­го кня­зя, зав­зят­тям давніх ук­раїнських ко­заків. Чи та­ких же тріумфів, чи та­кої ж сла­ви сподіва­лись палкі мрії кня­зя Виш­не­вецько­го? Не та­ких тріумфів сподівав­ся Єремія, в'їжджа­ючи у Вар­ша­ву. Не для та­ких міщанських тріумфів він за­був про­хан­ня й бла­ган­ня ма­тері, зра­див Ук­раїну, став пе­ре­верт­нем, одс­ту­пив од своєї віри й мо­ви. Не то­го він сподівав­ся.

1652 ро­ку, як Хмельницький ста­вив з по­ля­ка­ми Біло­церківський мир, князь Єремія був в польсько­му війську. Тоді бу­ла хо­ле­ра. Князь Єремія на­пив­ся вве­чері ме­ду, зас­лаб, а вночі й по­мер ще не в ста­рих літах. Пішли щирі прокльони на той світ слідком за йо­го ду­шею од усього ук­раїнсько­го на­ро­ду.

Після Біло­церківсько­го ми­ру Хмельницький му­сив да­ти ко­ро­леві зго­ду пус­ти­ти виз­нач­них польських та ук­раїнських пе­ре­вертнів панів в їх ук­раїнські маєтності. Але він не вер­нув маєтностів усім польським маг­на­там, котрі си­лою по­за­хоп­лю­ва­ли в свої ру­ки незлічен­ну си­лу землі, і по­вер­нув їх на ко­зацькі скар­бові. Не вер­нув він і Лу­бен­щи­ни та Виш­не­веч­чи­ни Гри­зельді та її си­нові Ми­хай­лові, про­па­ло усе над­бан­ня кня­зя Єремії! Гри­зельда про­жи­ва­ла з си­ном в своїй не­ве­личкій маєтності, що зос­та­лась в Га­ли­чині.

Зате ж син Єремії Ми­хай­ло був виб­ра­ний за ко­ро­ля. Нез­дуж­ний на ро­зум, слаб­кий на здо­ров'я, він швид­ко й по­мер. З ним по­гас і рід князів Виш­не­вецьких, ко­лись слав­ний на Ук­раїні.

1897 ро­ку, 4 но­яб­ря. Київ.