водночас тієї пластичної образності, завдяки яким вони, здавалось, на ціле століття випередили поезію».

Гете створює і чудові зразки поезії-гімну, наповненої філософським змістом, який, цілком незвично для того* часного читача, поєднується з бурхливою емоційністю («Пісня мандрівника в бурю», «Мандрівник», «Пісня Магомета», «Ганімед», «Прометей», «Морська подорож»). Абстрактні питання буття — людина в світобудові, її місце й призначення, зв’язок з природою та її стихіями тощо,— які раніше правили поетам за предмет урівноважених, елегійно забарвлених філософічних роздумів, у Гете не лише по-філософському осмислюються, а й переживаються з незвичайною емоційною напругою, з темпераментом «буряного генія». Характерного штюрмерського звучання набувають у нього «вічні образи» світової літератури. Так, його Прометей — це бунтар, що кидає гордий виклик Зевсові, який уособлює небесну й земну тиранію. Для гетівсь* кого Прометея, на відміну від міфологічного, неприйнятний будь-який компроміс із тираном, він хотів би звільнити людей від покірливості й зробити їх вільними. Магомет у його «Пісні про Магомета» — це видатна особистість, наділена могутньою волею, яка згуртувала й повела за собою маси людей.

Загалом же, поезія Гете надзвичайно багата на думки й почуття, теми й мотиви, стилі й форми. Здається, жодна грань людського життя не обійдена в його поетичному світі.

Після 1775 року він відходить від «Бурі й натиску», та й рух цей із часом занепадає.

Наприкінці ж 1775 року поет приймає запрошення молодого саксен-веймарського герцога Карла-Євгена і прибуває до його столиці Веймару, де й залишається до кінця свого довгого життя — в ролі радника, міністра, першого міністра, директора театру тощо.

Ґрунтовні зрушення відбуваються не тільки в світогляді Гете,— він схиляється до своєрідного еволюціонізму і основні надії покладає на моральне й естетичне перевиховання людства,— а й у сфері естетико-художній. Суть цих змін полягає в переході від суб’єктивізму «Бурі й натиску» до інших принципів творчості, заснованих на об’єктивному погляді на світ і людину. «Для мене було радістю зображати мій внутрішній світ, поки я не знав зовнішнього світу»,— зізнавався Гете вже старим.

Багатогранність творчості великого німецького поета просто вражає. Якщо в трагедії «Іфігенія в Тавриді» (1786) та «Римських елегіях» (1788) найяскравіше втілився його неокласицизм, то в романах про Вільгельма Мейстера («Літа науки Вільгельма Мейстера», 1796 і «Літа мандрів Вільгельма Мейстера», 1829) виразно проступають елементи й тенденції реалізму, а в баладах відчутні передромантичні й романтичні віяння. Найповніше ж художній універсалізм Гете виявився в його трагедії «Фауст».

Як зазначалося, задум цього твору виник у поета ще в штюрмерський період. Тоді ж таки, десь 1773 року, написано перший його варіант (знайдений дослідниками літератури у 1887 році й названий «Прафа-уст»). А завершено трагедію 1831 року, тобто в передостанній рік поетового життя. Перше ж її повне видання з’явилося вже посмертно. Одне слово, робота над «Фа-устом» розтяглася майже на все творче життя Гете: трагедію з повним правом можна назвати його підсумковим твором. Це не означає, що протягом шістдесяти років він тільки те й робив, що писав «Фауста»: були періоди інтенсивної праці над ним, за якими наставали тривалі паузи. Поступово складалася й концепція цього великого твору, набувши завершеності лише на останніх етапах роботи автора над трагедією, що припадають на 1797—1801 і 1825—1831 роки.

В основу сюжету трагедії покладено легенду про Фауста, вченого й мага-чорнокнижника, що виникла в Німеччині доби Відродження. Фауст був реальною історичною особою (народився 1480-го року і помер чи то 1536-го, чи 1539-го року). Він вражав сучасників загадковістю своїх занять, у яких наука переплітається з магією (риса, характерна для духовного життя Відродження), та незвичайністю поведінки. Уже за життя про таємничого доктора почали ходити легенди. Проблемним ядром легенди про Фауста стало питання, яке дуже хвилювало його сучасників,— питання про межі дозволеності людського знання. Охоплений жадобою пізнання й чуттєвих насолод, легендарний Фауст заради вдоволення цієї жадоби запродує душу дияволові. З одного боку, сучасників захоплювало це прагнення до знання, що відкидає всі межі й заборони, з іншого — викликала страх та нелюдська ціна, яку платив за нього Фауст, віддаючи душу на пекельні муки.

У XVI ст. в Німеччині з’явилося кілька книжок про Фауста, що мали успіх у читачів. На основі однієї з них сучасник Шекспіра англійський драматург К. Марло написав трагедію про доктора Фауста (1588). Англійські актори занесли її до Німеччини, де цю п’єсу перероблено на виставу для лялькового театру, яку бачив молодий Гете. В другій половині XVIII ст. загострюється інтерес до сюжету про Фауста в німецькій літературі, зокрема серед «буряних геніїв». Я. Ленц і Ф. Мюллер пишуть на цей сюжет драматичні твори, Ф. М. Клінгер створює роман «Життя Фауста» (1791). У штюрмерсь-кий період творчості звертається до теми Фауста й Гете.

Але ті драматичні сцени, які він написав 1773-го року, насправді є лише «Прафаустом», тобто віддаленим підступом до уславленого твору. Це суто штюр-мерський твір про «генія», який, розчарувавшись у «книжному знанні», • прагне повноти життя та чуттєвих утіх і, зустрівши скромну й чарівну дівчину, губить її своєю любов’ю.

Першу частину остаточної версії «Фауста» Гете завершив 1797—1801-го pp., а опублікував 1808-го року.

Глибина змісту «Фауста» розкривалася поступово, але вже деякі сучасники давали йому захоплену оцінку. Пушкін порівнював це «найвеличніше творіння поетичного духу» з епосом Гомера і твердив, що «Фауст» є таким же найповнішим поетичним вираженням нового часу, як гомерівський епос — класичної давнини. У

XX ст. в Німеччині та за її межами утверджується дум-ка, що гетівський «Фауст* відзначається глибоким проникненням у дух нової європейської цивілізації» є її символічним вираженням. Відомий німецький філософ та історик культури О. Шпенглер у творі «Смеркання Заходу» називає цю цивілізацію «фаустівською», вбачаючи її визначальні риси в динаміці, невпинному русі, спрямуванні до нескінченності.

Повний текст «Фауста» складається з двох частин, присвяти й двох прологів. Для розуміння трагедії принципове значення має «Пролог на небі», де визначено глибинну концепцію твору, що проймає всі його частини й надає йому єдності. Автор увів «Пролог на небі», щоб прояснити комплекс основних ідей, якому підпорядковані всі