відчутною стала для Гете національна культурна традиція, що йшла з глибини віків. Тут-таки він спілкується з Й. Г. Гердером, видатним німецьким мислителем і вченим, який розвивав перед Гете систему нових поглядів на літературу й мистецтво. На противагу кла-сицистам і просвітникам-раціоналістам, Гердер доводив: немає просто поезії для всіх часів і народів, справжня поезія виростає на певному національно-історичному ґрунті, не тільки її зміст, а й увесь художній лад

обумовлюється життям народу та його духовною культурою і є їх органічним вираженням. За концепцією Гердера, поезія тим вища, чим ближча вона до природи, і звідси те значення, якого він надавав фольклорові. Одне слово, у Страсбурзі Гете робить важливі відкриття, починає по-іншому дивитися на німецьку літературу й перспективи її розвитку. Згодом, у автобіографічній книзі «Поезія і правда», він так сформулює це нове бачення: «Уважно придивляючись до вад німецької

літератури, неважко було помітити, що їй бракує змісту, і до того ж змісту національного».

Отже, у Страсбурзі Гете визрів для того, щоб на початку 70-х років стати одним із зачинателів і провідним митцем руху «Бурі й натиску», якому належить виключно важлива роль в історії німецької літератури. Демократичний у своїй основі, цей рух був виразом протесту молодої бюргерської інтелігенції проти феодально-кріпосницьких порядків і поневолення особистості, проти застою і убозтва тогочасного німецького життя. Учасники руху,— «буряні гени», або штюрмери (від німецького Sturm — буря) — були палкими бунта-рямй. їхній бунт нерідко набував усеохоплюючого характеру, поширюючись на весь світовий уклад. Послідовники Руссо й Гердера, вони зневажали феодально-бюргерське суспільство і протиставляли йому стихійну природу та її творчі сили. Штюрмери обстоювали «органічну теорію» художньої творчості, розуміння поета як «природного генія», високу цінність фольклору. Основний тип героя в літературі «Бурі й натиску» — це «природна людина» й водночас титанічна особистість, повна стихійно-творчих сил природи, поєднана з загадково-ірраціональними глибинами буття і чужа «впорядкованому» суспільству, де панує поверхова розважливість і дріб’язковий егоїзм.

У творчості Гете першої половини 70-х років література «Бурі й натиску» знайшла своє найвище втілення. Проте йому були чужі крайнощі цього руху. Найцінніша риса його творів цього періоду — довіра до життя, прагнення до повноти й правдивості його вираження, могутнє чуття реального, яке й надає образам і картинам молодого Гете такої природності й повнокровності.

Творча діяльність Гете в першій половині 70-х pp. вражає незвичайним розмахом та багатогранністю.

Йому належать найвищі досягнення «Бурі й натиску» як в ліричній поезії, так і в інших літературних видах і жанрах. Поряд з ліричними віршами він створює чудові зразки патетичної поезії, масштабної змістом й бурхливо емоційної. Тоді ж таки виникають у нього задуми філософсько-поетичних драм про Магомета,

Прометея і Фауста, з яких був здійснений лише останній задум, інші твори так і залишились у фрагментах. Глибокий інтерес викликає у поета національна історія, і в цій сфері принципово важливим його звершенням є історична драма «Гец фон Берліхінген»

(1773), ЩО’ відкрила нові горизонти перед німецькою драматургією. Не менше вабить Гете і сучасність, яку він, в аспекті, близькому до реалістичного, відтворює в уславленому романі «Страждання молодого Вертера»

(1774), що мав незвичайний успіх у Німеччині і далеко за її межами (потрапив навіть у Китай).

Але зупинимося докладніше на ліричній поезії Гете. В той час, коли навколо нього склався рейнський гурток «буряних геніїв», у літературних колах Німеччини точилися дискусії: яким шляхом, французьким чи

англійським, має простувати німецька поезія, що, здавалося, безнадійно відстала за останні сто років. Французький шлях — поезія класицистична, раціоналістична за змістом і нормативна за поетикою, підпорядкована розробленому кодексові законів і правил; англійський — поезія, яка дедалі більше проймалася передромантичними віяннями й настроями, поезія «вільної форми» і переважно емоційного змісту. Через якихось п’ять років такі дискусії втратили сенс. Питання, яке ще недавно так хвилювало всіх причетних до поезії, тепер здавалося розв’язаним остаточно. Одним потужним вибухом свого поетичного генія Гете не тільки підніс доти, здавалося, безнадійно відсталу німецьку поезію до європейського рівня, а й з багатьох поглядів перевершив його. Головне ж, він ствердив її на шляху самобутнього національного розвитку.

Рішуче відкинувши застарілі канони й спираючись на ідеї Гердера та фольклор, Гете створює ліричну поезію нового взірця, досягає в ній незвичайної безпосередності й щирості поетичного вираження. Поезія Гете почала зображати внутрішнє життя людини в динаміці, вона — вся рух, уся ритм і музика. І якщо раніше поети широко вдавалися до опосередковуючої образності — уособлень і персоніфікацій, алегорій і риторичних фігур, умовних стилізацій тощо,— то в Гете майже зовсім зникає дистанція між переживанням і його словесним виразом. Слово в нього стає немов безпосереднім чуттєвим втіленням побаченого й пережитого поетом. «Яким усе це було новим, скільки тут чарівничої свобода, мелодійності й барвистості, як під бурхливим поривом цих ритмів летіла пудра з раціоналістичних перук!» (Т. Манн).

Ось славнозвісна «Майова. пісня», яку слушно називають віршем-вшуком, віршем-поривом: вона майже

поспіль складається з вигуків, що виражають радість життя й радість любові, які зливаються в один дзвінкий емоційний акорд. Весняне буяння природи тут не барвисте тло любовного почуття і не музичний акомпанемент — вони становлять органічну єдність, внаслідок чого почуття втрачає індивідуальні риси й стає могутньою стихійною силою, що цілком захоплює і скоряє.

В штюрмерський період Гете написав і кілька поезій у стилі народних пісень: «Дика троянда», «Фіалка», «Фульський король», «Спіймав хлопчик синичку», ще деякі вірші. Поет проймається духом і мелодикою народних пісень, оволодіває секретами їхньої поетичної чарівності, їхніми формами й ритмами, що міняються зі зміною емоційного змісту. За словами відомого німецького вченого А. Бельшовського, автора однієї з кращих у XIX ст. монографій про Гете, «в міру того, як поет поринав у хвилі народної поезії, власні його твори набували тієї дивовижної звучності, тієї чарівної простоти, свіжості й щирості, і