ЛитВек - электронная библиотека >> А О Приятельчук и др. >> Философия и др. >> Філософія: хрестоматія (від витоків до сьогодення)
Кримський, Сергій Борисович

( нар. 1930 р.)

Український філософ. Фахівець у галузі методології науки, культурології. Вніс помітний внесок в розробку логіки наукового дослідження і культурологічного підходу до з’ясування філософських проблем. С. Кримський розробляє принципи трансформації знання, прийоми інтерпретації, принципи узагальненої раціональності та розуміння, принципи духовності, розвиває неоплатонічну концепцію вилучення архетипових структур буття, розуму та культури; виділяє архетипи української культури.


ФІЛОСОФІЯ - АВАНТЮРА ДУХУ ЧИ ЛІТУРГІЯ СМИСЛУ?

Видатний мислитель пізньоантичної епохи, Плотін, стверджуючи прилученність мудрості до центральних зон смислотворчості буття та людини, проголошував, що філософія є найголовнішим у житті. Можливість чи сумнівність такої тези і буде розглядатись...

Що є безумовно незаперечним – це те, що філософія виявляється найбільш незахищеною галуззю культури. Вона завжди була жертвою невігластва, свавілля влади та інстинктів натовпу. Навіть в тих філософських концепціях, що прислуговувались різним офіційним інстанціям, іноді проривалась гординя духу, який “віє де хоче” та елітарність інтелекту, що є непереносимою для цинізму прагматиків та самовладдя тиранів. Ось чому в історію філософії вписані трагічні постаті мислителів від Сократа та Гіпатії, Абеляра і Бруно, Спінози та Кампанели аж до “корабля філософів” (на якому... були вислані з Росії найбільш значні її мислителі) та ще більш гіркої долі українських філософів 30-х років. Але завжди філософія страждала не тільки від її кривавих переслідувачів, але й від непорозуміння, зневаги та насмішок представників так званої позитивної науки, прихильників точних напівістин та, навіть, справжніх геніїв, верифікованого експериментом, знання.

Видатний фізик XX століття, Л.Д.Ландау, класифікуючи науки, поділяв їх на природні (тобто природничі, на зразок фізики і хімії), неприродні (тобто гуманітарні, типу економіки чи етнографії), надприродні (тобто богословські) та протиприродні. До останніх він відносив філософію, гадаючи, що таким чином він її робить предметом зневаги та заперечення. Але, насправді. Л.Д.Ландау дав не зневажливе, а точне визначення філософії. Бо вона, дійсно, протиприродна. Насамперед, філософія протистоїть загально визнаним дисциплінарним вимогам науки, зразком якого вважалось природознавство. Вона, на відміну від звичайних наук, не має визначеного предмета, бо, за думкою Ортеги-і-Гассета, з самого початку шукає саму себе, свій предмет та свої можливості... Філософія починається як любов до мудрості, з духовних пошуків софосів чи мудреців і потім визначається як метафізика (те, що вище природничих наук) в її сполученні з богослов’ям (як це було в середньовіччі) та натурфілософією (як це було в Ренесансі). Справжній переворот у філософській свідомості здійснив Кант, оголосивши філософію знанням про знання, тобто науку, яка вивчає не природу і не дійсність як таку, а знання про природу, дійсність та рефлексивність духу. Тим самим методологічна функція філософії оголошувалась предметноутворюючою. Знаменно, що, навіть, марксизм оголошував проблему методу основною для філософії. “...Усе світорозуміння Маркса, – писав Ф.Енгельс, – це не доктрина, а метод”...

Зараз під тиском антропологічної проблематики предмет філософії... змінюється в напрямі персоноцентризму, граничних питань людинознавства взагалі. Це не означає, що проблема людини залишалась поза уваги раніше, вона завжди була притаманна філософії, але як проблема, що виявлялась суміжною ідеї боговтілення чи моральної свідомості, чи соціальній думці.

Але якщо проблема людини завжди була притаманна предмету філософії (і тільки в сьогоденні інтегрувала її предметне поле в цілому), то ця інваріантність антропологічної проблематики може бути яскравим свідченням на користь тези Л.Д.Ландау про протиприродність філософії. Бо людина в її філософській інтерпретації дійсно є протиприродним феноменом. Людина визначається як витвір історії, тобто витвір власних зусиль, а ці зусилля виходять за межі природи і ведуть до ситуацій незбагненності людської життєтворчості в її богоподібності, невичерпності та драматичності. “В людині, – писав Ф.Ніцше, – тварь та творець поєднані інтегрально. В людині є матеріал, уламок, надміра, глина, грязюка, безглуздя, хаос. Але в людині є і творець, ваятель, твердість молота, божественний споглядач та сьомий день – чи розумієте Ви цю суперечність?”...

Філософія прокладає стратегічні траси людського самобудівництва, є смислотворчістю життя в її надіях, безнадійності та суперечності, тобто виступає як літургія смислу. Вона є єдиним засобом поставити людину перед основними проблемами буття, які асоціюють загрозливі істини, щодо безодні існування, коли життя виявляється, за словами П.Флоренського, тремтячим вогником на протягах світових просторів. Тому людина ховається від межових ситуацій буття та небуття чи за “захисну стіну символів”, чи за мороком таїни та незбагненності долі.

І тут виявляється подвійна роль філософії, яка не тільки виступає як смислотворчість життя, але водночас не уникає авантюри духу, бо сподівається наблизитись до безконечного, абсолютного, вічного та незбагненного. Такі сподівання знаходяться за межами позитивної науки, яка наперед заперечує усякий абсолют, некодифіковану конечними моделями безконечність та ту неясність, що її приховує нераціоналізована сфера втаємниченого буття. А філософія, хоч і протистоїть як раціональна діяльність містиці, розділяє з нею ризик небезпечності знання за кордоном всевладності емпіричного дослідження.

“Ми живемо, – писав Л.Шестов, – в оточенні нескінченої множини таємниць. Проте при усій загадковості цих таємниць найбільш загадковим та хвилюючим є те, чому взагалі існує таїна...”...

Відтак, філософія, на відміну від інших дисциплін, ставить вічні питання у всій їх загадковості та таємності. Тому вона є не тільки просвітою граничних питань людинознавства, а й свідченням їх таємниць. До таких питань, насамперед, належить таїна буття.

Вже давньокитайський філософ Чжуан Дзи (IV ст. до н.е.), прокинувшись після того, як побачив себе уві сні метеликом, довго не міг збагнути – хто він? Метелик, якому приснилось, що він людина, чи людина, якій сниться, що вона метелик. Інакше кажучи, відчуття буття приховує питальну ситуацію своєї ідентичності.

Драматично, у загострено екзистенційній формі проголошує таїну буття С. К’єркегор. На грані докори Універсуму він нарощує одне за