листи відповів.

З певним острахом відкрив грубелезний том поезій Василя Голобородька «Ми йдемо», подарований Василем Герасим’юком.

Чому з острахом?

Бо не знаю, як я сприйму ці вірші тепер. Колись, наприкінці 70-х, коли Голобородька було заборонено друкувати, ми знаходили його поезії по старих альманахах — і дуже тішилися, кожному слову!

А тепер я не знаю.

Тепер усе можна.

І страх виникає не тому, що ти читаєш заборонені вірші — як тоді; а тому, що навряд чи вони викличуть хоч краплю з тодішньої зливи почуттів.

Виявляється, отже, що вірші теж старіють? Минає час, коли вони мають бути прочитані — і вірші осипаються, як останнє листя з дерев?

Чи я знову все переплутав? Адже в такому разі класика була б неможливою.

То почуття усохли соковиті. Я відкриваю грубий том і думаю, що «з острахом» вжито за звичкою. Насправді я не відчуваю нічогісінько.

А колись би опинився на вершинах екстазу — і прочитав би цей том за одну ніч.

А так вистачить на ціле літо...

29.07.2011 (Пам’яті львівських хіппі)

Коли я слухаю Дженіс Джоплін, зокрема, запаморочливу Summertime, яку вона виконувала на славетному фестивалі у Вудстоку, тоді нічна злива стоїть стіною за моїми вікнами і потоки літер спливають монітором; хлопці і дівчата, з якими я шалів від цієї нестерпної музики, сходяться до помешкання, дістають невагоме вино померлих, запалюють неіснуючі цигарки. Любі мої, вічно п’яні і обкурені хіппі та кришнаїти, дорзівці і бітломани, невиправні хулігани й свободомани, які, ні на мить не замислюючись, проміняли довготривале життя в радянському раю на пекельно-солодку — і блискавичну — смерть від передозування та надуживання... Я регулярно дивлюся новини, але в жодній із них не знаходжу ваших імен. Мабуть, це тому так, що ви вже належите історії. А в історії не буває новин. Єдине, що там може бути — це дедалі глибше проникнення в матеріал — у ваші безсоння і похмілля, у ваші екстатичні стани, у позичені до завтра й ніколи не повернені три карбованці на пиво. Ви сидите на підлозі, слухаєте Summertime — і нічого мені не кажете. Там — у вічності, в історії — завжди падають легкі нічні зливи, а от новин не буває. Принаймні таких, як тут: політичних і соціальних, культурних і літературних, завжди чомусь гарячих, галасливих. Час — це сон, який кожен з нас бачить наодинці. Новини у сні такі самі примарні й нетривалі, як героїнові радощі і портвейнові осяяння. Хто доведе мені, що новина про депресію в популярної зірки, яка почалася сьогодні, а закінчилася завтра, одночасно з купівлею кількасотметрової квартири в Києві, — отже, що ця новина важливіша й потрібніша за дощ і мовчання моїх померлих? Велетенські срібні краплі поволі скочуються монітором шиби; може, то кров летючих риб, може, сльози безпритульних ангелів. Інколи мені здається, що ми з ними ще зустрінемося там — у вічному, не пронумерованому Літі Господньому, у Святому Саду.

16.09.2011

Шибка зайшлася туманом. Гарна, давно забута осіння деталь. І цей монітор — теж ніби затуманене, матове скло, на якому з’являються сині літери. Безліч шиб було у житті, тролейбусних, вагонних, автомобільних, хатніх; затягнутих туманом або квітами морозу. До тих, замурованих морозом, прикладали монетки. І вони пропікали отвори, а крізь отвори видно було міські вулиці, вічних перехожих, що поспішали з роботи, а ще вечірні вогні автомобілів, грона апельсинових і гранатових ліхтарів, сапфірові вибухи світлофорів на залізниці. Дівчата малювали на затуманених шибах серця. Хлопці писали кумедні лайки. Згодом з тролейбуса всі виходили. І ти залишався сам, сам їхав незнайомим містом, продовжуючи писати вірші на склі. З протилежного боку шиби, з вулиці, ці написи здавалися іншомовними. їх усі читали, але ніхто не розумів. А потім сходило сонце, і письмо зникало. Тонкі прозорі стежечки збігали вниз, наче сліди від сліз. Кому було те письмо? Може, листи? Заповіти?

9.10.2011

Текст тече, як ріка. Вслід за собою. Або ж до себе. Сидиш на березі тексту — і споглядаєш його течію. Хвиля за хвилею, слово за словом. Через якийсь час цей хлюпіт слів починає навівати сон. Пливуть образи, начебто дуже знайомі, начебто вперше в житті побачені. Невловимі. Не намагайся їх спіймати, не пробуй ідентифікувати, це вільні риби, які ніколи не нададуться до якогось ужитку і ніколи не будуть комусь належати. їх не можна витягати з їхнього життєвого світу. Та й що би ти став з ними робити, навіть якби сталося диво і ти раптом спіймав одну? Слова можна ковтати, але їх не можна їсти. Не можна тримати в акваріумі. Витягнуті з мови, вони моментально гинуть — ще швидше за серпневих риб на прибережному піску, коли тане золото сонця, пронизливо пахнучи дикою м’ятою і водоростями...

Ця загадкова течія письма, яку не можна примусити текти жодними свідомими зусиллями; вона тече тільки тоді — і тільки туди — коли і куди сама хоче. Час і простір, злиті в течії тексту. Вона не те, що поглинає їх; вона ними є. Але течія тексту є окремим часопростором тільки тоді, коли слова її — не порожні.

15.11.2011

1. Ігнорувати те, що суперечить власному смаку та переконанням. Не критикувати його, не вступати з ним у дискусії, не намагатися виправити — просто обійти стороною, як болото на дорозі, знехтувавши цілковито.

2. Час від часу покидати потік повсякденних справ та обов’язків, роблячи те, що хочеш, а не те, що мусиш. Або ж і взагалі нічого не роблячи, тільки глибоко переживаючи одне з найбільших див на світі: те, що ти є.

3. Понад усе цінувати прихильність, якою обдаровують тебе люди і тварини; віддячувати їм, чим зможеш.

4. Бодай двічі на рік провідувати могили своїх померлих.

5. Краще співати, хто як зуміє, гуртом, ніж самотньо слухати хай там яку красиву неживу музику з цифрових носіїв.

6. Твердо знати, що чорний кіт, який переходить дорогу, — це всього-на-всього чорний кіт, Брат Кіт. Він бреде у своїх котячих справах, він не знак і не прикмета. Знаки не ловлять мишей і не п’ють молочка. Побажати йому успішного полювання.

7. Робити щось одне, не починати нової справи, перш ніж завершиш попередню. Чути, коли слухаєш, бачити, коли дивишся.

8. За жодних обставин не опускатися нижче свого рівня або, як співає «Ляпис Трубецкой» у новій пісні — «не бути скотом».

9. Не уникати зусиль, не впокорюватися обставинам — виходити під зливу, створюючи обставини самотужки.

10. Коли ти вже нічого не можеш, ти ще можеш мовчати і діяти недіянням. Це краще, ніж створювати недоладну

і безплідну метушню. Як сказав один дзенський монах: «П’ючи чашку зеленого чаю, можна відвернути війну». Випий чашку зеленого чаю.

13.08.2012