озеру. Це навіть дивно…

В цьому місці Андрійко скрикнув, просто скрикнув. Усі подумали, що він знепритомнів, так у нього побіліло обличчя. Почали смикати його, хтось побіг по воду.

— Чортів Острів! — сказав він. — Ах, який дурень, який дурень!

— Хто? — допитувалися всі.

Андрійко не відповідав. Він нахилив голову і опустив очі. Тільки через кілька хвилин він розповів про хрестик на карті і, що найважливіше, про купи газет і паперів, які він спалив у ту холодну ніч на острові.

Бальбінський одразу вискочив з кімнати.

Через п'ятнадцять хвилин, проминувши задушливе, запорошене містечко, вони дісталися до неширокої річечки Пісси. Там стояла моторка.

Швидкість була захоплююча. Красивий силует Чортового Острова за кілька хвилин з плями став букетом старих дерев. Незабаром вони доїхали до Портової Галявини. На щастя, там нікого не було.

Андрійко вискочив першим, за ним інші.

За кілька днів хорошої погоди на острові побувало багато туристів. Курінь Андрійка був варварськи використаний на паливо. Паперу знову назбиралося стільки, що галявина була забруднена не менше, ніж до того.

Але Андрійко не помічав цього. Він добіг до східного схилу Гори Ілюзій. Ось щілина в дерні. Бальбінський уже розгортає руками, заглядає всередину.

Ямка невелика і порожня. Всі газети і папери забрав тоді Андрійко, всі вони пішли з димом.

Андрійко пригадує: справді, друковані аркушики теж були. І якісь креслення, маленькі, якісь шестикутники…

— Формули хімічної структури, — каже Бальбінський.

Потім нахиляється. Під грудкою землі знаходить четвертинку сторінки. Обережно витягає її наверх.

Вгорі цифра: 52. І кілька рядків тексту німецькою мовою. Бальбінський читає, а потім коротко викладає зміст:

— Це майже кінець. Здається, що Крюгер у цьому пункті говорить правду. Хаузгофер твердить, що він освоїв уже загальну зміну специфічної токсичності даного виду, тобто, може переносити вірус з одного хазяїна на іншого. Але щоб освоїти процес керування таким перенесенням, потрібен майже рік. В окремих випадках, пише він, можна було б добитися величезного прискорення життєвого циклу… Розумієте? Блискавичний хід хвороби. Хаузгофер починає навіть говорити, в яких випадках. На жаль, цим сторінка закінчується…

Андрійко стояв поруч, закусивши губи. Згодом він випалив:

— Мені дуже неприємно, вибачте. Даю слово. Я повинен був одразу додуматися. Отже, хрестик саме в цьому місці… Я навіть шукав, сам не знаю чого. А втім, почалося з газет, тому я не звернув уваги. А тепер бачу, що газети були тільки для упаковки. Він, мабуть, поспішав і не знайшов нічого кращого. А мене це ввело в оману… До того ж я кидав усе, боявся, що погасне вогонь. Мені дуже неприємно…

Бальбінський поплескав його по плечу.

— Звичайно, було б краще приєднати цей звіт до справи. Але знаєш, між нами кажучи, цього шматка нам теж вистачить. Є доказ, що решта згоріла. А це найважливіше, розумієш? Найважливіше, щоб цих отруйних паперів не одержали ті, які вірять в танатологію і на неї покладають надії. А нам ця наука чужа, ворожу й огидна.

ПІДСУМКИ

1

Був яскравий сонячний день. Біля перону ні деревця, ні будинку. Друзі стояли купкою, чекаючи поїзда, яким мала від'їхати Люцина. Коли поїзд підкотився, коли брудний розігрітий локомотив обдав обличчя вугільним смородом, а перекупки влізли, нарешті, в маленькі приміські вагони, Андрійко знайшов хвилину, щоб потайки від інших обмінятися з дівчиною кількома словами і поглядами.

— Ви не забудете? — спитав він.

— Ні, мій любий, — Люцина простягнула руку і погладила його по голові.

— Я напишу… — почав він. Потім подумав, що «любий» дослівно означає «той, кого любиш», і що тон Люцини давав йому право саме так розуміти. Голос у неї був приглушений, і очі при цьому помітно посміхалися.

Тому Андрійко простягнув до неї руки і тихо сказав:

— Ви будете чекати?

Вона посміхнулася й кивнула головою.

— Але довго, довго, п'ять років? — наполягав він.

Вона тепер нічого не відповіла, тільки встигла ще раз погладити його по голові. Люцині довелось одвернутися: Андрійкові товариші, нарешті, занесли її багаж у купе.

Андрійко не чув, як вона дякувала їм і на прощання сказала:

— Ну, тримайтеся, мої любі!

В її погляді було стільки сердечності і ніякого глузування. Андрійко не бачив цього, і тому в хвилини смутку і принижень він ще довго шукав собі втіху, мріючи про її очі, коли вона назвала його «любим». Поїзд нарешті потонув у голубій імлі.

На пошті Куцика чекала телеграма від матері. На жаль, не дуже втішна. Мати обіцяла надіслати гроші тільки через кілька днів, після першого. В інших було ще гірше — Ваверки ще відпочивали, Рудавські тільки-но поїхали.

Хлопці трохи перекусили в брудній чайній. Сварилися, як завжди. Оптимісти хотіли позичити гроші у Бальбінського. Песимісти мали рацію: він уже поїхав до Варшави.

Тільки ввечері товариші повернулися на «Аталанту». Відчинили кабіну. Суламіф, яка стерегла її, скочила до хлопців. За мить усіх охопив піднесений настрій.

На підлозі кабіни лежав трохи обшарпаний, старий, промаслений шкіряний гаманець Войтека. Хлопці одразу кинулися до нього і знайшли всередині чималу пачку червоних папірців.

Не було сумніву: знайшлося те, що в них пропало в Момайнах.

Тепер не важко було відновити хід подій, що сталися кілька тижнів тому. П'яний Войтек повертається на яхту. Шукаючи носову хусточку, знаходить у кишені вимазаний маслом гаманець. Войтек з огидою кидає його на столик, виходить на палубу і засинає. Небезпечна Суламіф, яку ще не викрили, тремтячи від страху, що пожерла всі запаси їжі, вилазить зі свого сховища, приваблена запахом масла. Гаманець мандрує десь під Андрійкову койку, туди, де переховується собака. Довгий час він лежить у кутку, бо хлопці дуже швидко примирилися з думкою, що гаманець украли. Але Суламіф не може прожувати шкіри гаманця.

— І ось кінець міфа про зачаровану яхту, — говорить Здісь. — Ну що, Андрійку? Тобі не сумно від цього?

Андрійко посміхається;

— Ні, брат! Я приховав од вас одну невелику таємницю, яка поки що задовольняє моє прагнення до загадкових явищ!

І як не намагаються товариші витягнути з нього цю таємницю, Андрійко стійко тримається, побоюючись, щоб його не висміяли.

2

Отже, з матеріальними клопотами було покінчено. Але хлопців охопив якийсь осінній настрій, сум з приводу того, що все залишилося позаду, все завмерло, спустіло.

Адже літо було в розпалі, на диво погоже, сонячне. Вони мандрували по озерах. Соснові ліси доходили до самої води, пашіли вистояним