— Що тут багато говорити. Багачі на уходи не підуть, їм і тут добре. А та біднота, що йде на непевне, то трохи чи не вся однакова. У одного там трохи більше, а в другого нічого. Та коли там поталанить, то вони за рік, за два доробляться настільки, що зрівняються з іншими, і всі паї будуть однакові. В тім діло, щоб ми всі допомогли їм з бідноти вилізти до кращого. А без нашої помочі вони ніколи не доробляться, а будуть увесь час попихачами у багачів — і вони, і їх діти з роду в рід.

— Далебі, кум Журавель добре говорить, — каже Гриб, — складаймо гроші та посилаймо людей за покупками.

Вибрали зараз таких, що мали збирати гроші, а потім послати кількох досвідчених купувати все, що потрібно.

А тим часом Тарас не дармував. Йому особливо засіла в голову думка, що на уходах треба буде частенько від татар відбиватися. Отож він позбирав докупи своїх ровесників — синів тих батьків, які вирішили йти на уходи, — і ну ж муштрувати їх. Наробили собі луків та стріл, наладили списів, понастругували дерев’яних шабель, виходили за місто і вчилися. Розуміється, що вся зброя, всі обороти і муштра мусили бути такі, як у княжих вояків у замку, бо інших зразків не було. Відтак розділювались на татар і хрещених і заводили одні з одними такі завзяті бої, що не один прийшов додому подряпаний до крові або з розбитим носом. Найбільша штука була в тому, хто кого краще підійде та перехитрить.

На всі штуки і хитрощі Тарас був митець. Він найкраще вмів ворога вислідити або заманити в засідку, або сам з засідки вибитися. Старші люди дивились на це і дивувались з його вправності.

— Цей то певно отаманом буде, коли виросте, — казали люди. — Його батько теж неабиякий уходник, а вже син, то певно його перейде.

— А воно таки добре, що наші діти в такому вправляються. Хто його знає, що їх у житті стріне?..

А хлопці, коли їм ніхто цього не забороняв, вправлялись далі. До них почали приставати і дівчата, і вони теж училися стріляти з лука. Щоб себе не калічити стрілами, то Тарас порадив закладати на кінці стріл кусники буряків, яблука тощо. Така стріла, хоч і поцілила кого і вдарила, то не скалічила. От і зробилося незадовго хлоп’яче військо, що ганяло полями та по міському майдані.

Старий Кіндрат Муха цього не забороняв. Навпаки, він цими вправами зацікавився. Частенько виходив до дітвори, спостерігав усе і деколи їй радив, як що краще робити. І діти були з того раді, що старий чоловік, якого вважали за найрозумнішого в Каневі, ними цікавиться. Коли воно так, то це вже не дитяча іграшка, а серйозна справа.

Дивлячись на старих, молоді почали в усьому їх наслідувати. Вони теж вибрали своїх старшин, свою раду.

Прислухалися, що старші радять, і собі те саме робили.

— І це добре, — говорив Кіндрат, — що молодь звикає до громадських справ. Підросте, то як знайде. Ми не вічні, вони стануть на наше місце. А під нашим оком то можна не одного спрямувати на добру дорогу. — А до хлопців він казав: — Такі іграшки вийдуть вам на добре. Ви не думайте, що воно і там, у степу, буде іграшкою. Перед татарином ніхто тебе не заступить, і там яблук на стрілу не треба застромлювати.

Тарас, що його всі вибрали своїм отаманом, каже:

— Ми татар не боїмось.

— Та знову ж таки не думайте, що там не буде вам іншої роботи, як по степу гуляти.

— Ми й це знаємо, дідусю: там треба буде коло хліба робити, а тут нема ніякої роботи.

— Навпаки, дітки, і для вас робота знайдеться. Ану, заходьте ви до наших ремісників, придивляйтеся та вчіться.

І це вам у житті здасться. Приповідка говорить: «Бодай би все вміти, та не все робити». Наші ремісники мають тепер багато робити на запас, особливо ковалі та колодії, бо нам цього добра багато треба, — а ви от пішли б у ліс та нарубали доброго дерева на стріли, луки та списи. Ану, Тарасе, якщо ти вже отаман, розпорядись як знаєш. До весни вже недалеко, а ще багато дечого не зроблено.

Тарас дуже зрадів, що його дід Кіндрат назвав отаманом.

Він зараз зібрав свою молоду громаду.

— Слухайте, товариші, ми тепер хіба дуже рано будемо вправлятись, коли дома з товаром упораємось, а тоді до ремісників на науку. А інші підуть у ліс придатних прутів на стріли нарізати, та грабини на луки, та деревець на ратища. Це така робота, що кожний з нас може зробити, а старші часу на те не мають. Я вас зараз поділю на гуртки, щоб мінялись і не робили все те саме, бо надокучить.

III

Як лиш почав танути сніг, уходники заворушилися в дорогу. Деякі хотіли ще відсвяткувати Великдень, та Кіндрат Муха настоював на тому, щоб таки вирушати в дорогу, бо час не стоїть, а поки зайдуть на місце, то багато часу минеться. Добре було б розташуватись на місці та отаборитись, поки татарва рушить зі своїми стадами. Дві роботи тяжко робити: і коло заснування оселі заходжуватись, і від татар відбиватись.

Всі згодилися з думкою Кіндрата.

— Як нам Господь поможе, що розживемось, тоді відсвяткуємо Великдень як слід, і церкву свою поставимо, і свого попа матимемо.

Коли всі уходники почислилися, то вийшло їх п’ятсот душ. З них було дужих, робочих людей — чоловіків, таких, що і за зброю братись могли, — не більше двох сотень. А решта — то жінки, діти і старі, які вирішили йти в степ зі своїми рідними. Та це була така велика валка, яка досі з Канева ще не виходила.

По дозвіл до старости пішов Кіндрат Муха з кількома ще міщанами.

— А знаєте ви, добрі люди, скільки доведеться вам дати на замок, як вернетеся? — питає староста.

— Знаємо, на те ж є княжий закон. Маємо дати вить, як усе водилося.

— Ай, не так, мої любі. Те, що було давніше, минулось, а тепер інший час настав, замок має більші потреби, як раніше. Вить тепер більша. І, крім того, треба з усієї ватаги дати окремо бобрів. Мала ватага дає два, а ваша така велика, що за десять років стане, дасть двадцять бобрів, крім виті.

— Та воно все на те виходить, що ми перед неводом рибу ловимо. Господь знає, хто з нас живий вернеться, бо не на весілля ми йдемо, та й який сьогорічний здобуток буде.

— Ну, тож ідіть уже, здорові, а тоді вже й побачимо.

Муха взяв дозвіл і вийшов, а як уже були за ворітьми, каже до своїх:

— Побачить він нас тоді, як своє вухо, — от добре, що ніхто з наших не пробалакався…

Тепер почали збиратись у дорогу. Заїжджали вози перед хати, де було складене добро, і забирали. Все понакривали полотном, приладженим на шатра на той час, поки поставлять хати.

Чого тут тільки не було! Плуги, борони, заступи, сокири, граблі, серпи, коси та пили, неводи на рибу, залізо на більшого звіра, то знову ж таки порох та кулі, луки, стріли, списи, бердиші, шаблі, ножі. Все це було на запас, бо кожний, хто дужий, брав