затекла

до ваших холодних німецько-фашистських сердець?

ж.

І навіть можна не знати природи якихось речей,

але, якщо вже відверто, без соплів і без образ –

попри усю непруху, попри тугу, ачей,

невже ви самі не бачили, невже не мали очей,

що райх ваш – фата моргана, і фюрер ваш – підарас…

з.

Адже біль цього міста вже не звести до ладу,

не стишити цю відразу до всіх, хто його здавав,

тому і я краще здохну, чи просто так упаду

на площу його свободи – виснажену і руду,

аніж відійду від коріння його наркотичних трав.

и.

Лише нерухоме небо, небо собі згори

лінзами Богородиці зазира до осель…

Гріються шоколадки у руках дітвори,

пахне драпом в учительській, дощ заливає двори,

гелікоптер пролітає, мов мандрівний журавель.

1999

іммігрант зонг

немає нічого тривалішого за ці речі

немає нічого ріднішого за ці муки

на виїзді з міста сніг ляже на плечі

торкнувшись йому лиця наче жіночі руки

дорогою перегоном котиться поїзд на захід

плачуть губні гармонії з адресами сірниками

плач повоєнна європо хай будуть тобі мов закид

сумні чоловічі бари набиті мандрівниками

бо він уже не повернеться навіть коли захоче

вода усіх океанів йому вимиває очі

бо він не приїде назад і що з нього можна взяти

серед блаженної пам‘яті червоних п‘ятдесятих

окрім готичних контурів завчених ним абеток

окрім гранат і листівок окрім птахів таблеток

пам‘ять про нього дбає пам‘ять рахує лічить

в одну й ту саму ріку снаряд не влучає двічі

вулиця затихає здригаються пальці посуд

смирення втрапляє в тіло мов пробиває вістрям

коли приходить смерть коли зостається осад

коли останнє ім‘я видихуєш разом з повітрям

бо смерть наче білий цукор обліплює зуби ясна

зі смертю приходить терпіння спускається і дається

і починається тиша тиша раптова вчасна

в якій не чути нічого навіть власного серця

музика для товстих

юрій андрухович у цьому притулку для літніх

сварливий сімдесятирічний письменник

автор напівзабутих детективів

доглянутий містом і профспілками

він – із купою старечих заморочок

з нетлями у кишенях піжами

з фенечками на жилавих зап‘ястях

з бритвами і виделками посеред кімнати

переводить стрілки годинника на зимовий час

віддихується слухає голос за кадром:

сальман рушді – індієць

юрій андрухович – українець

якщо ти не схибив

поезія твого народу зрозуміла іншим

без перекладу

навіть коли тобі на це насрати

тридцять років без війни

тридцять років без майбутнього

тридцять років старої музики

писання в порожнечу

країна з аграрним драйвом

ось вони твої валізи

твої нирки

твоя література

коли тобі минає 64

і коли кров пригальмовує щоби подумати

куди їй далі бігти

в цьому місці

так саме

в цьому місці

швацька машина всесвіту ридає до ранку

крутить свої замучені механізми

не зупиняючись

ні на мить

і ось приходить ранок під вікна притулку

і небо коричневе після дощу

і риби на пательні лежать ніби

коханці на розпеченому серпневому ліжку

і юрій андрухович якого тут всі знають в обличчя

переглядає вчорашні газети і

підкреслює маркером свої прізвища

підкреслює думки що йому сподобались

підкреслює імена померлих друзів

підкреслює цікаві радіопередачі на наступний тиждень

зграя слів і натовп перехожих

таке дахау лишається від цілого покоління

і вже виходячи на сніданок

пізніше

помічає ніби між іншим:

тепле повітря

сухе повітря

шкода лишень що немає птахів

утім їх ніколи і не було

в цьому бараці

+ + +

вона ще не виросла і не втратила голову

від чорної музики у власних зап‘ястях

і світло з небес і початки голоду

в її долонях будуть за щастя

вона ще не падала на мокрі матраци

і в кров її не вливався поспіх

і ще не блукала південними трасами

худоба – таврована мов плацкартна постіль

ні болю в легенях ні решти блиску

в темній траві без кінця і міри

й гарячі квіти високого тиску

не росли на відкритих ділянках шкіри

і друзі на станціях і ріки в селищах

дбають про свій подорожній статок

і одяг випалюється на сонці все ще

вірно тримаючись її лопаток

вона ще не може просто померти

зализує рани наче конверти

чистить зуби мов табельну зброю

і засинає поруч з тобою

авіахем

я саме повинен був їхати на двірець і вже збирався

дивився на ранкові суботні балкони

світло стільки світла

на шворках жіноче прання

печальні метелики за годину до від‘їзду

мені розповідали щось про це свято

я ще бачив людей що рухались до іподрому

десятий рік революції

зеппеліни у небі горіли ніби червоні комунарські серця

грілося молоко на єврейському ринку

тихе і покірне мов гнані апостоли

я навіть дивився вгору гадаючи бодай щось побачити

і маленький швидкий літак уже кружляв над трибунами

молоді авіатори що стояли на полі

тримали в руках телефонні записники

мов потріпані біблії

перебирали в кишенях арахіс і презервативи

гляділи як раптово літак починає падати

і як пілот щоб не звалитись на глядачів

спрямовує його на дерева

і я подумав боже блаженне світло твоє

спасенні твої діти що курять чорний тютюн

спасенні курці з пальцями коричневими

ніби зіниці хворих жовтухою

спасенні