перетинки твоїх крил все що нас переповнює

розміреність літніх світанків

роса на вікнах жіночий голос який кличе з балкона

зламаний наче троянда хребет авіатора

солодке блакитне повітря його протигаза

1998

Переваги окупаційного режиму

1

В один із днів повернеться весна.

З південних регіонів батьківщини

потягнуться птахи, і голосна

свистулька вітчизняної пташини

озвучить ферми і фабричні стіни,

і грубий крій солдацького сукна,

і ще багато всякого гівна.

2

Але печаль лягає на поля.

Нужда голімі розправляє крила,

докіль поет тривожно промовля:

я є народ, якого правди сила;

цю жінку я люблю, вона просила.

3

Сумна країна у години скрут.

Блукає міщанин поміж споруд,

з усталеним природнім артистизмом

говорить і його словесний труд

повніє нездоровим еротизмом

і побутовим антисемітизмом.

4

Сколовши босі ноги об стерню,

старенький Перебендя коло тину

ячить собі, що, скурвившись на пню,

лукаві діти в цю лиху годину

забули встид, просрали Україну,

забили на духовність і борню,

і взагалі творять якусь фі*ню.

5

Бідує місто. Кинувши фрезу,

робітники на заводському *анку

лаштують косяки, бузять бузу,

розводять спирт, заводять варшав‘янку

і, втерши соплі та скупу сльозу,

майовку перетворюють на п‘янку.

6

Село мине спокуту цю тяжку.

Село – це корінь нації, це води,

що рушать берег. Молодь на лужку,

довірившись сільському ватажку,

заводить, навернувшись до природи,

народні сороміцькі хороводи.

7

Тому життя ніколи не втрача

своїх прозорих гомінких проекцій.

Стрімкий юнак, легке дитя ерекцій,

хапа за руку втомлене дівча,

і вже вони – аж дня не вистача –

займаються конспектуванням лекцій,

зневаживши вимоги контрацепцій.

8

І лиш зоря над містом пролягла,

юнак змахне краплини із чола

і молодечо усмішкою блисне.

Бо попри те, дала чи не дала,

у щастя людського два рівних є крила:

троянди й виноград – красиве і корисне.

+ + +

Пепсі,

лиши мені тепле взуття і сухе волосся.

Заводи і фабрики Лівобережжя кінчають від тиску своєї любові.

Дивись, як тоншає листя,

як легке підпільне багатоголосся

ворушить до ранку сутінки свіжі і паперові.

Із наших вулиць зникають службовці, комахи, юродиві;

мерзнуть яблука, діти, працюють вантажники.

Тепер ось почнуться завії –

нові сторінки у загальному спротиві,

почнеться різдв‘яний драп, опалення, щедрі затяжки.

Лиши мені в‘язані ковдри з довгою ниткою холоду,

з давленими цитринами,

з танковими формуваннями.

Мої коридори вільні, але я втрачаю нагоду,

так і не змігши відмовитись від награного хвилювання.

Тому, якщо вона схоче позбутись нашої з нею праці,

якщо вона стане мотати жовані плівки,

місити цей суглинок,

дай, Боже, ніжності до її навчених пальців,

дай, Боже, співу до її слухавок.

Саме з‘явиться привід не виходити з дому,

розписувати авторучки, плекати шлункову судому.

Пливе косяк широкою річкою.

В‘ється дим сирою вуздечкою.

З лівого боку сходить місяць

над моєю аптечкою

1997

Святий Георгій

Час починати відлік цій боротьбі.

До міста вбігають діти і підіймають галас.

За містом у небі кружляє змій,

грає на світлій трубі,

і дивиться з-поза хмар

на крикливий фортечний гамуз.

Випливши на глибини, ставши посеред неба,

він б‘є в шкіряний барабан,

вибиває пальцями жаль,

і крила йому нагріває гаряча спека липнева,

і крутиться він біля міста –

високо, мов дирижабль.

У всіх навколишніх паствах

правлять за нього молитву,

дивляться вгору, вибігши на вулиці і левади:

неси міцно у хмарах сурму, із золота вилиту,

щоби і далі дзвеніли твої соковиті *ланди!

Бачиш, як пролітає голодне мовчання над нами?

Чуєш, як ми мовчимо, яка ця мовчанка майстерна?

Тож давай, бий в барабан,

міцними своїми руками! –

стиглий, як виноград,

чутливий, ніби антена.

Але виїжджає з міста

святий Георгій,

трима в руках патичок і вервиці з чорної глини,

стоїть, умовляє змія, мережить промови довгі,

і напинає тенета

чернечої павутини.

І доки вечірнє сонце береться плівкою жиру,

доки мовчить залізниця, доки працює прес,

святий Георгій вертається в простору осінню квартиру,

і квилить під брамою змій,

ніби покинутий пес.

Donbass Independent

На деревах скипав неозбираний мед.

Володимир Сосюра – юний поет,

закосивши на фронті з недбальства світил,

заїздив у розбомблений

харківський тил.

Гайдамацька підошва розкришує скло,

до єврейських районів ступає тепло,

із небес висівається мерхлий озон

на угіддя фабричних

триперних зон.

Кожен домішок світла в глибинах кімнат,

господарського мила м‘який рафінад,

переїзди,

веранди,

газетні рядки –

все перейде крізь тебе за довгі роки.

Всі скресання річок,

залізничні пости,

всі загублені зшитки, монети, листи,

ціле місто з безладдям подій і речей

застряє, ніби здобич, у пастці очей.

Але ця течія підхопила й несе,

і сумління твоє забиває на все,

за лункий водогін,

за барачних птахів,

за плантації шиферних

білих птахів.

Смерть облишить тебе шамотінням води,

дозуваннями брому,

тяжінням біди,