— Так, Євко, не тебе ж... — Трохи роздратовано відмовив я.
— А вона не прилетить! — Задиркувато відказала вона, насмішкувато примруживши жовто-зелені очиська. — Я сама летіла цим рейсом, я її у салоні не бачила.
— А звідки ти знаєш, яким саме рейсом вона прилітає?
— Ну-у... — Протягнула Євка, — про це ж-бо гріх не знати.
— Тобто?
— Ох... — Її раптом зацікавила зв’язка моїх ключів. — Ти собі джипака придбав, чи що? Лохо-дитяча мрія вже кейм тру?
Я промовчав. Її товариство ставало бридким до нестерпу. Від її жовто-зелених очей так наче сіркою несло, чи що. Звідки ця лярвочка все знала? Вона тим часом скинула свого наплічника й заходилась в ньому порпатися.
— На от, — нарешті щось витягла звідти, — це тобі від коханої. На вічну, так би мовити, пам’ять. — І зареготала так несамовито, що всі, хто були в терміналі, зачали на нас озиратися, а відтак і зовсім виходити геть. В руках у Євки була половинка кокоса, а в ній напхане твоє, Скандинавська Квітко, біляве волосся!
— Боже! — Вихопилось у мене, - що це все за фіґня? Де моя жінка, кажи, суко! — І я схопив її за горло. Вона, тим не менш, реготатися не припиняла.
— Ой... Ха-ха! Затанцювалась твоя квіточка, аж не зчулась, як...
— Як що?!
— Як всьо... — І вона знова пирснула відьомським сміхом. Я відпустив її й стояв, як вкопаний, стискаючи твоє волосся, й уїдаючись очима в шкаралупку. Так ніби збирався розгледіти там якісь письмена...
Пе. пе. ес для вразливих і спраглих оптимізму (то таки клопи пахнуть віскі, а не навпаки!):
Ну як, невже не пам’ятаєш, кохана? Ти так і застала мене, застиглого телепня, посеред чекальноїзали, з півкокосом у руках, коли, нарешті, розібралась зі своїми незлічениими валізами.
Пепс пес для невдоволених кінцівкою й прихильних т.зв. інтерактиву:
Київ —Берлін-Векхьо-Чорнична затока-Яремча-Гельсінкі-Київ
Травень 2002-березень 2003 р.Б.