познайомилися з ним під час перерви на одній учительській конференції. З кимось розмовляючи, він стояв тоді біля вікна в гомінкому вестибюлі міського Будинку культури, і вся його дуже худа, гостроплеча постать із випнутими з-під піджака лопатками та худою довгою шиєю здалася мені ззаду на диво недорослою, майже хлоп'ячою. Але варто було йому за мить обернутися до мене своїм неприємно зів'ялим, з густими зморшками, сірого кольору обличчям, як стало видно, що це досить виснажений життям, майже літній чоловік. Насправді ж — і я це знав цілком певно — в той час йому минав лише тридцять четвертий рік.

— Чув про вас і давно хотів звернутися з однією заплутаною справою, — сказав тоді Миклашевич своїм глухим голосом. Він курив, струшуючи попіл у порожню коробку з-під сірників, яку тримав у пальцях. Я навіть жахнувся, побачивши ці його нервово-тремтливі пальці; обтягнуті жовтою зморщеною шкірою. З недобрим передчуттям я квапливо перевів погляд на обличчя — змарніле обличчя, однак, було на диво спокійним.

— Преса — велика сила, — жартівливо і значуще процитував учитель. Крізь сітку зморщок, які збіглися на його чолі, щоках, біля вуст, проглянула добра, з болісним смутком усмішка.

Я знав, Миклашевич шукає щось в історії партизанської війни на Гродненщині, він сам ще підлітком-хлопчаком брав участь у партизанських ділах, його друзів-школярів розстріляли німці в сорок другому, і завдяки турботам вчителя на їхню честь збудовано невеликий обеліск у Сельці. Але от, виявляється, була в нього ще якась справа, з якою виникла потреба звернутися до мене. Що ж, я був готовий. Обіцяв приїхати поговорити і по можливості розібратися, тим більше якщо справа дійсно заплутана, — в той час до заплутаних, складних справ я ще був охочий.

І от — спізнився.

У невеликому придорожньому ліску з високо піднятими над шосе шапками сосен дорога почала широке плавне закруглення, за яким показалося нарешті й Сельце. Це був колишній панський маєток з розбуялими за роки сучкуватими кронами в'язів і лип, що ховали в своїх шатах старосвітський панський палац — школу. Машина повільно наближалася до повороту в садибу, і хвиля смутку охопила мене — я під'їздив. На мить з'явилася зрадницька думка: чого? Чого їду сюди, на цю жалобу, слід було приїхати раніше, а тепер кому я тут потрібний, та й хто тут може бути потрібний мені? Але отак розмірковувати, мабуть, уже не було рації, машина почала сповільнювати хід. Я погукав хлопця-попутника, який, судячи з його спокійного обличчя, їхав далі, аби він постукав шоферові, а сам по шершавих рулонах толю посунувся до борту, щоб зіскочити на гравій узбіччя.

Ну, от і приїхав. Машина, злісно стрельнувши димовим смородом із вихлопної труби, покотила собі далі, а я, натужно випростовуючи зімлілі ноги, трохи пройшов по узбіччю. Знайоме, не раз бачене з вікна автобуса це роздоріжжя зустріло мене заспокійливо й сумовито. Біля містка через канаву стирчав стовпчик із табличкою автобусної зупинки, далі виднівся знайомий обеліск із п'ятьма прізвищами юнаків на чорній металевій табличці. За сотню кроків од шосе, до школи тяглися давньою вузькуватою вже алеєю товстелезні похилі в'язи. У далекім кінці її на шкільному подвір'ї чекали на когось газик і чорна, мабуть, райкомівська «Волга», однак людей там не було. «Певне, люди зараз в іншому місці», — подумалось мені. Та я навіть не знав, де тут кладовище, щоб іти туди. Коли був ще сенс туди йти.

Так, не зовсім рішуче і досить заклопотано розмірковуючи сам із собою, я зайшов в алею під багатоярусні шати дерев. Колись, років п’ять тому, я тут уже був, але тоді будинок цей і алея не здалися мені такими підкреслено й затаємно мовчазними — шкільне подвір'я повнилося дитячими голосами, саме була перерва. Тепер же довкола стояла недобра, похоронна тиша — навіть не шепотіло, притаїлося в надвечірньому спокої поріділе, з жовтизною листя старих комлистих в'язів. Гравієва вкочена доріжка незабаром вивела на подвір'я школи — попереду височів розкішний, у два поверхи, але вже постарілий і запущений, із тріснутою на фасаді стіною старосвітський палац: фігурна балюстрада веранди, побілені колони з обох боків парадного входу, високі венеціанські вікна. Мені треба було запитати, де ховають Миклашевича, та запитати нікого — біля машин і в машинах так само не видно людей. Не знаючи, куди податись, я розгублено потупцював коло машин і вже хотів іти собі далі, як із тієї ж парадної алеї, ледве не наїхавши на мене, вискочив ще один запилений газик. Він одразу ж загальмував, з його брезентового нутра вивалився знайомий чоловік у пом'ятій зеленій болоньї. Це був колишній зоотехнік з управління сільського господарства (тепер, чув я, він працює десь у районі). Років із п'ять ми не бачилися, та й взагалі наше знайомство було далеким, але тепер я щиро зрадів його появі.

— Здоров! — кинув мій знайомий із таким пожвавленням, ніби ми приїхали сюди на весілля, а не на похорони. — Ви теж?

— Теж, — стримано, без тіні його пожвавлення відповів я.

— Вони там, у вчительському будинку, — відразу сприйняв мій стриманий тон приїжджий. — Ану давай поможи.

Схопивши за край, він виволік із машини ящик блискучих пляшок «Московської», за якою, видно, і їздив у сільпо чи в місто. Я підхопив ящик із другого боку, і, минаючи школу, ми пішли стежкою між садових заростей до недалекого флігеля — домівки вчителів.

— Як же це з ним сталося? — спитав я, все ще неспроможний звикнутися з думкою про цю дочасну смерть.

— А так! Як усе трапляється. Трах-бах — і все. Був чоловік — і нема.

— Хоч перед тим хворів, чи як?

— Хворів?! Він усе життя хворів. Але працював. Ну і допрацювався до ручки-кришки. Ходім та вип'ємо от, поки є така можливість.

У старому, як і палац, поштукатуреному знадвору флігелібудинку за поріділими в садку кущами бузку, серез яких соковито й свіжо жевріла всіяна кетягами горобина, чувся приглушений гомін багатьох людей, із якого можна було зрозуміти, що найважливіше і останнє тут уже відбулося. Тривали поминки. Низькі вікна приземкуватого флігеля були навстіж розчинені, з-за фіранки виднілася чиясь спина в білій нейлоновій сорочці та лляна копичка високої жіночої зачіски. Біля ганку стояли й курили двоє неголених, у робочому одязі чоловіків. Вони стримано говорили про щось, потім змовкли, взяли у нас ящик і понесли його в хату. Ми пішли за ними через коридор.

У невеликій кімнаті, з якої винесли все, що можна винести, стояли зсунуті впритул столи з рештками напоїв і закусок. Два десятки розпашілих людей, що сиділи за ними, займалися хто чим, а найбільше розмовами, куривом — сигаретний дим виткими кудлами тягся до вікон. Було