видно, що вечеря триває не першу годину, і я зрозумів, що прибув на шапкобрання, не інакше. Знав би — не їхав. Така запізніла поява на поминках — гірша за відсутність і легко може бути витлумачена не на мою користь. Але ж не братися за шапку, коли вже приїхав.

— Сідайте, отут є місце, — просто запросила лагідна з вигляду жінка у темній косинці, не питаючи, хто я і чого прийшов: мабуть, такий прихід сюди вважався тепер звичайним. Я слухняно сів на низькувату табуретку до високого столу, намагаючись якнайменше привертати до себе увагу. Але поруч хтось уже повертав до мене своє набрякле, немолоде, змокріле від поту обличчя.

— Спізнився? — просто запитав чоловік. — Що ж… Нема більше нашого Павлика. І вже не буде. Вип'ємо, товаришу.

Він сунув мені в руки недопиту, зі слідами чиїхось пальців склянку горілки, сам узяв зі столу іншу.

— Давай, брате. Щоб йому там пухом земля.

— Що ж, хай буде пухом.

Ми випили. Чиєюсь виделкою я наколов у тарілці шматочок солоного огірка, сусід неслухняними пальцями заходився вилущувати з пом'ятої пачки «Прими», мабуть, останню сигарету. Саме тоді лагідна жінка поставила на стіл кілька нових пляшок «Московської», яку ми принесли. Чоловічі руки стали рішуче розливати її в склянки.

— Тихо! Товариші, тихо, — крізь гомін почувся з переднього кутка не дуже тверезий голос. — Тут хочуть сказати.

— Ксьондзов, завідувач райвно, — густо дихнувши сигаретним димом, прогув над вухом сусіда. — Що він може сказати? Що він знає?

У віддаленім кінці столу підвівся ще молодий чоловік і звично, з начальницькою упевнейістю на серйозному, вольовому обличчі підняв склянку з горілкою.

— Тут уже говорили про нашого дорогого Павла Івановича. Хороший був комуніст, передовий учитель. Активний громадський працівник. І взагалі… Одне слово, жити б йому та жити.

— Жив би, коли б не війна, — докинув швидкий жіночий голос, мабуть, учительки в імпортному бежевому костюмі, що сиділа поруч із Ксьондзовим.

Промовець спинився, немов збитий з пантелику цією реплікою. Зважаючи на все, говорити йому було важко, незвично на таку тему, він натужно підбирав слова — може, просто не знаходив потрібних для такого випадку.

— Отож, коли б не війна, — зрештою погодився промовець. — Якби не розв'язана німецькими фашистами війна, що принесла нашому народу незліченні жертви. Тепер, через двадцять років після того, як заліковано рани війни, відновлено наше зруйноване війною господарство і радянський народ досяг видатних успіхів в усіх галузях народного господарства, а так само культури, науки й освіти і особливо великих успіхів у галузі…

— До чого тут успіхи! — раптом гримнуло біля мого вуха, і порожня пляшка на столі з брязкотом упала на тарілку з-під вінегрету. — До чого тут успіхи? Ми поховали людину!

Заврайвно недоброзичливо змовк, а всі за столами насторожилися, трохи злякано стали позирати на мого сусіда. Його вже немолоді очі на почервонілому і хворобливому спітнілому обличчі наливалися гнівом, великий, перевитий набряклими венами кулак загрозливо лежав на скатерті. Завідувач райвно статечно помовчав хвилину і спокійно, з гідністю сказав, наче школяреві:

— Товаришу Ткачук, ведіть себе пристойно.

— Тихо, тихо. Ну що ви! — заклопотано схилилася до мого сусіда молода жінка, яка сиділа біля нього з другого боку.

Але Ткачук зовсім не хотів сидіти тихо, він важко і незграбно підвівся за столом.

— Це вам треба пристойно. Що ви тут верзете про успіхи? Чому ви й словом не згадали Мороза Здається, починався скандал, і я почував себе не дуже приємно в такому сусідстві. Але тут я був людиною сторонньою і вважав, що не маю права втручатися: когось заспокоювати чи за когось заступатися. Проте завідувачу райвно, здається, не можна було відмовити у належній витримці.

— Мороз тут ні при чім, — зі спокійною твердістю перепинив заврайвно випад мого сусіда.

— Дуже навіть при чім! — майже крикнув сусід. — Це Морозові треба дякувати за Миклашевича.

— Миклашевич — інша справа, — резюмував заврайвно і повернувся до всіх: — Так вип'ємо, товариші, за його пам'ять. Хай служить його життя для нас прикладом.

За столом почалося звичайне після тосту пожвавлення, забрязкотіли чарки і склянки, сюди-туди заходили руки. Один лише похмурий Ткачук демонстративно відсунув од себе склянку й сів на стілець.

— Мені з нього брати приклад пізно. Це він із мене брав приклад, коли хочете знати, — вовкувато блимнув він у протилежний куток. Йому ніхто не відповів.

Завідувач райвно старався більше не помічати сперечальника. Тоді Ткачук повернувся до мене.

— Скажи хоч ти про Мороза. Хай знає…

— Про якого Мороза? — не розумів я.

— Що, і ти не знаєш Мороза? І не чув навіть? Дожилися! Сидимо, п'ємо у Сельці, і ніхто не згадає Мороза! Якого повинен тут знати кожен учень… Що ви так дивитесь на мене? — зовсім уже обурився він, зловивши на собі чийсь докірливий погляд. — Я знаю, що кажу. Мороз — от хто повинен бути прикладом для всіх нас. Як і для Миклашевича був.

У кімнаті притихли. Тут робилося щось таке, чого я ще не розумів, але що, мабуть, добре розуміли за тим столом у кутку. Після хвилинної ніяковості все той же завідувач райвно Ксьондзов виголосив із заздрісною начальницькою твердістю в голосі:

— Перше ніж говорити щось, треба подумати, товаришу Ткачук.

— Я думаю, що говорю.

— Саме так.

— Ну, годі! Тимофію Титовичу! Годі вже, — з настійливою лагідністю загомоніла його молода сусідка. — Ви з'їжте ковбаски. Це домашня. У місті ж, певно, нема такої. А то ви зовсім не їсте…

Але Ткачук, видно, не хотів їсти і, стиснувши зморшкуваті губи, тільки скреготав зубами-протезами. Потім узяв недопиту склянку з горілкою і одним духом вихилив усю до дна. Каламутні почервонілі очі його загрозливо сховалися під бровами.

За столами стало тихіше, всі мовчки закусували помалу, дехто курив. Я обернувся до сусіда праворуч — молодого хлопця в зеленому светрі, — учителя чи якогось фахівця з колгоспу.

— Не знаєте, хто це? — кивнув я у бік Ткачука.

— Тимофій Титович. Колишній тутешній учитель.

— А тепер?

— Тепер на пенсії. В місті живе.

Я сів рівніше й уважно придивився до мого гнівливого сусіда. Ні, в місті я, здається, його не бачив, можливо, недавно приїхав звідкілясь. А Ткачук, уже байдужий до всього тут, нерухомо сидів, відкинувшись на стільці, втупився в картатий край скатерті.

— З міста? — раптом запитав сусід, мабуть, спостеріг мою увагу до нього.

— З міста.

— Чим приїхав?

— Попутною.

— Своєї не маєш?

— Поки що ні.

— Ну, пийте, поминайте, я поїхав.

— А