Володимир Щербаков ПРОСТІР ГІЛЬБЕРТА Науково-фантастичні оповідання

^©   http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література

Переклад з російського рукопису Миколи Дивака, Анатолія Тарана, Олександра Тесленка

Рецензент Микола Славинський

Художник Олег Блащук

Знайомлячи українського читача з книгою фантастичних повістей та оповідань Володимира Щербакова, хочеться насамперед відзначити ті особливості жанру, які близькі письменникові. Фантастика — це не тільки література. Справжня фантастика чимось рідниться науці з її цілковито специфічними методами дослідження реальності. Не велике лихо, що космічні проблеми, скажімо, висвітлюються в художньому творі за необхідністю спрощено. З цього приводу доречно нагадати крилатий вислів: «Легкість форми далеко не завжди свідчить про легковажність змісту, і, навпаки, наукоподібна мова «жерців» іноді приховує абсолютну відсутність думки». Не пригадую, кому саме належить оцей вираз, але не можу не погодитися, бо мені, авторові науково-художніх книг, добре відомо, що викласти думку в кришталево-чистому літературному огрануванні слів ніяк не легше, аніж укласти її в сухуваті і стримані рядки формул.

Література — дзеркало життя, фантастика — також. Саме фантастиці властиві найточніші методи передбачення і прогнозування, а також аналізу сучасності. Не завжди так бував. Але книжка, яку розгортав читач, на мою думку, цілком відповідав завданням жанру. Володимир Щербаков володів даром передбачення. В оповіданні «Зоряні далечини», написаному ще в шістдесяті роки, йому вдалось передбачити масу нейтрино, в романі «Сім стихій» — складну структуру гена з оболонкою і протилежно діючим «ядром», в повісті «Далека Атлантида» письменник висловив цікаву гіпотезу про загибель мамонтів у зв’язку з глобальним катаклізмом, причому він зумів прилучити результати своїх власних розрахунків та досліджень і вирахувати рік самої катастрофи, що приблизно співпадав зі свідченням Платона. Повість «Далека Атлантида» була написана в 1984 році і в 1985 році здана до набору з передмовою автора оцих рядків. І що ж? Одночасно в публікацією повісті подібні думки висловили і вчені.

Безсумнівно, авторові допомагає наука, її методи, адже Володимир Щербаков сам учений, спеціаліст у царині електронних систем та математичної лінгвістики. Саме а позицій математичної лінгвістики він підступається до вирішення етруської проблеми в своєму романі «Чаша бур». Але тут випадок особливий — етруски до цього часу мовчать, переважну більшість написів етруською мовою не розшифровано, не перекладено, і залишається тільки сподівання, що письменних і тут не помилився, зумів доторкнутися до істини.

Не думаю, що письменники-фантасти взагалі заслуговують на певну поблажку, коли йдеться про характери героїв, мову творів та літературно-художній рівень. Володимир Щербаков жодної такої знижки просто не потребує. Він лауреат Всесоюзного літературного конкурсу імені М. Островського, лауреат премії за кращу книгу про Москву та москвичів Московського товариства книголюбів, його ім’я згадується в звітній доповіді Сергія Михалкова на останньому з’їзді письменників Російської Федерації в числі ведучих майстрів жанру. Співробітництво письменника з українськими кінематографістами було відзначено спеціальним призом на Всесвітньому кінофестивалі «Екофільм-84» в Остраві.

Кілька слів про повісті та оповідання, що складають цю книжку.

Це передусім кращі твори з авторського збірника «Червоні коні», що неодноразово друкувалися за кордоном. Приємно, що автор зумів створити закінчений цикл шотландських казок, серед яких і оповідання «Меч короля Артура». В передмові не хотілось би говорити у подробицях про той чи інший твір, розкриваючи тим самим хоча б частково задум і зміст. Тому я обмежуся побажаннями, що адресуються читачеві: уважно поставитися до гіпотез, що викладені в книзі, а до героїв зі співчуттям, якого заслуговує, на щастя, більшість. Володимир Щербаков — письменник переважно світлий, ліричний. Чи не ця якість його прози допомагає авторові зазирати в майбутнє? Хай адтач самостійно знайде відповідь на це недругорядне запитання.

Льотчик-космонавт СРСР професор

К. ФЕОКТИСТОВ

ПРОСТІР ГІЛЬБЕРТА

— Чому ви стали фізиком? — очі дівчини-кореспондента промовистіше за слова засвідчували те, що двома фразами мені не відбутися.

— Фізика — наука найперше про таємниці, — почав я, — Пригадайте, що наша Галактика з мільйонами сонць та планет могла утворитися при зіткненні всього лише двох дуже швидких, а тому й наділених космічною масою електронів. Кварки, дискретний час, гравітони… У гіпотезах часто-густо одну таємницю пояснюють, посилаючись на іншу. І поки що у таємниці випадає вірити, навіть коли займаєшся фізикою твердого тіла.

— Чому «поки що»?

— Ми всі звикли до простору трьох вимірів, а не до простору Гільберта, і ручатися за майбутнє я не можу.

— Розкажіть про простір Гільберта.

Я відчував, що розмова почалася не зовсім вдало. Її повинно зацікавити інше: наші електролюмінофори, відзначені на міжнародній виставці першою премією. І рано чи пізно мені доведеться про них розповісти. Коли ж тоді ми закінчимо? Втім, вечорами я звик залишатися в лабораторії. Я розповів про простір Гільберта.

— У цього простору не три, як звичайно, і навіть не чотири, а безконечно багато вимірів. Отже, окрім ширини, довжини, висоти, треба намислити ще глибину, протяжність, далечину й інші слова, щоб розповісти про нього. Проте навіть усіх слів на світі забракне для цього. Доведеться безконечно їх вигадувати. Гільберт був великим математиком, і відкритий ним простір має незвичайну властивість — ємкість. Усе минуле й майбутнє вміщується в одній точці цього простору. Людське життя, гірський потік, що прорізав каньйон, народженая і смерть континентів — досить лише однієї точки, ї в ній можна побачити будь-яке явище, сотні й мільйони років історії, становлення епох та еволюцію планет.

Навіть один додатковий вимір вбільшує ємкість до безміру. Хтось вигадав країну Пласковію — гладенький аркуш, що не має третього виміру, не має висоти. Оселі її мешканців, пласковитів, — це квадрати з відкидною стороною-дверима. Ми з вами могли б потрапити у такий дім,