планового відділу Пухальської. Його відвідини чомусь розхвилювали Щербак. Соскін твердить, що, побачивши Нетребу, Щербак зблідла і втупилась у відвідувача, як висловився свідок, «осклянілим поглядом». Коли Нетреба пішов, Щербак розплакалась. Соскін і Пухальська намагалися з’ясувати, в чому річ. Але Щербак нічого їм не сказала, крім того, що в неї, мовляв, знову не гаразд з головою. Свого часу Щербак перенесла важке душевне захворювання і кілька років пролежала в психіатричній лікарні.

— Коли Нетреба заходив до планового відділу? — спитав Лежнєв.

— За два дні до пожежі, — зрозумів його Романенко.

— Отже, логічних посилок небагато.

— Брак цих посилок слідчий хотів поповнити фантазією.

— А нащо було ревізувати магазин? — спитав Лежнєв. — Обшук на квартирі — це ще можна зрозуміти. А до чого тут магазин?

— Це ви спитайте в Супрун, — усміхнувся Романенко. — Я вже її питав, але якоїсь певної відповіді так і не почув.

Помовчавши, Лежнєв поцікавився:

— А як з виступом газети?

— Сьогодні скликаю розширену оперативну нараду з цього приводу.

— Хто доповідатиме?

— Прокурор району Дубовий.

— Він говоритиме тільки про незаконний обшук у квартирі Нетреби чи торкнеться й передісторії цієї події?

Романенко уважно подивився на Лежнєва, а потім, ховаючи в очах хитринку, мовив:

— Він доповідатиме про неправильні дії Супрун. А те, що її фантазія зв’язала пожежу на Залісній вулиці з необгрунтованими підозрами щодо Нетреби, не так уже й важливо… для наради.

У кабінеті прокурора області зібралося багато народу: начальники відділів, старші слідчі, представники управління внутрішніх справ. З редакції обласної газети було двоє: кремезний, зовні добродушний бритоголовий чоловік і худющий хлопець в окулярах. Хлопець швидко, мов досвідчена стенографістка, щось безперервно нотував у своєму блокноті, а його бритоголовий колега дружньо перешіптувався з полковником міліції.

Лежнєв звернув увагу на Супрун. Це була рудоволоса дівчина в модному, явно недоречному для даної ситуації, платті. Трималася вона незалежно, навіть трохи зухвало. А в руках весь час щось крутила — то авторучку, то записник, то хусточку. Супрун нервувала, хоч і намагалася приховати це.

Нараду відкрив Романенко. Певно, дотримуючись ним же встановленого порядку, він для початку назвав усіх присутніх, у тому числі й себе. Промовчав тільки про Лежнєва…

Автором фейлетону «Гнів служителів Феміди», на велике здивування Лежнєва, був хлопець в окулярах. До того Лежнєв чомусь думав, що «спецкор Горін» — бритоголовий. Коли Романенко назвав прізвище журналіста, Супрун підвела голову й обпекла того лиховісним поглядом. Лежнєв насилу стримав посмішку. В цей час Супрун подивилася й на нього. Мабуть, вона гадала, що й він газетяр; може, через те, що сидів поруч Горіна. Принаймні її погляд не можна було назвати, привітним. Лежнєва важко було збентежити поглядом, але — дивна річ — чим довше він дивився на цю дівчину-слідчого, яку бачив уперше, тим більше його звичайна і цілком законна цікавість поступалася місцем якомусь невиразному занепокоєнню. Уже прокурор Жовтневого району Дубовий доповів про свавільні дії слідчого Супрун; уже сама Супрун відповіла на малоприємні запитання; уже виступив начальник слідчого відділу і попросив слова полковник міліції, коли Лежнєв нарешті зрозумів, що насторожило його в дівчині. Очі!

Він ладен був заприсягтися, що колись бачив ці очі, а точніше, погляд: пильний, колючий і водночас насмішкуватий, зухвалий.

— Товаришко Супрун, дайте, будь ласка, аркуш паперу.

Папір був йому ні до чого — він хотів ще раз зазирнути їй в очі. Вона підвела голову, і Лежнєву стало не по собі: він вгадав, де бачив цей погляд. Ні, звичайно, не цей — інший, але навдивовижу схожий, погляд розумних очей, котрі все помічали. На якусь мить Лежнєву вдалося, що він марить. Кляті нерви! У п’ятдесят три роки не так просто впоратися з ними…

Лежнєв уже не чув, що казав полковник міліції — думки полинули в минуле. У те далеке минуле, з яким він неминуче мав зустрітися в цьому місті. Він готував себе до цієї зустрічі, але не прискорював її. Чесно кажучи, боявся. Так, так, він, Василь Лежнєв, слідчий в особливо важливих справах, у роки війни — фронтовий контррозвідник і керівник групи спеціального призначення, боявся припуститися помилки, на взірець тієї, якої він припустився колись у цьому самому місті.

А дівчина-слідчий тут ні до чого. Її тоді ще й на світі не було…

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

А що ж було тоді? З чого все почалося? З таємничої загибелі групи капітана Архимовича? Чи з перерваної на півслові радіограми командира рейдового партизанського загону Дробота? А може, з тієї пам’ятної Лежнєву розмови в кабінеті комісара держбезпеки Шкрабатова? Ні, мабуть, почалося це раніше. Значно раніше. Задовго до того, як група старшого лейтенанта Лежнєва, що складалася тільки з чотирьох чоловік, прибула на центральний аеродром, звідки мала вилетіти в район Русанівського лісу.

Настрій у хлопців, з якими Лежнєв уже не раз «навідувався» у ворожий тил і яким можна було дорікнути в чому завгодно, тільки не в легкодухості, був поганючий. Лежнєв не приховував — вони летіли в невідомість. Їх мали скинути в той самий район, де тиждень тому за дуже загадкових обставин загинуло п’ятеро досвідчених чекістів на чолі з капітаном Архимовичем; куди перед тим пішов і наче крізь землю провалився спеціальний загін штабу партизанського руху; а вцілілі підрозділи місцевого партизанського загону «Месник», загнані карателями в непролазні трясовини Совиних боліт, по суті не діяли. Мало того, карта Русанівського лісу і сусідніх Совиних боліт, що була у Лежнєва, не відзначалася особливою точністю, а людей, які хоча б приблизно знали цей район, не було.

— Ох і скучно буде нам у тому лісі, — сказав Лежнєву його друг і помічник Петро Олійник. — Карта скучна, а обстановка ще скучніша.

Петро ніколи не казав «погано», він казав «скучно».

— Бородатий має зустріти нас, — невпевнено відказав Лежнєв, умовчуючи про те, що на командира місцевого партизанського загону Бородатого особливо розраховувати не доводиться — ще ввечері він повідомив по рації, що карателі нав’язали загону важкий бій.

Себе Лежнєв заспокоював думкою про те, що в найгіршому разі група висадиться північніше від обумовленого з Бородатим місця — в глибоких лісових нетрях, де й приземлятися не так просто, і діяти складніше, але — за всіма даними — гітлерівцями й не пахне.

Розташований поблизу старого кордону Русанівський район, ліси якого примикали до самого обласного