увазі, головний редактор сам не радий, що надрукував її. Мені Бадюк, — ти знаєш, він серйозна людина, — розповідав, що вони цю історію більше не ворушитимуть — замнуть для ясності.

— Е ні, — заперечила Наталя. — З мене досить!

Прокурор області Романенко справив на Лежнєва приємне враження: він не питав зайвого, був уважний, навіть люб’язний — прислав на вокзал свою машину, допоміг влаштуватися в готелі; однак перед приїжджим не запобігав, поводився просто, але з гідністю. Коли Лежнєв коротко розповів, чого він приїхав, Романенко задумався.

— Ганна Щербак. Щербак… Знайоме прізвище. Коли, ви кажете, вона померла?

— Якщо вірити даним адресного столу, понад місяць тому.

— Це можна уточнити, — сказав Романенко і взяв телефонний довідник. — Де вона жила?

— На вулиці Залісній.

— Залісна, 47?! — аж підвівся Романенко.

— Так, — здивувався Лежнєв. — Ви знаєте цю адресу?

— Не тільки. Тепер я згадав і про Щербак. Жінка не померла — загинула під час пожежі. Я кілька днів тому переглядав цю справу в зв’язку з конфліктом… відомчого характеру.

— Нещасливий випадок? — перебив його Лежнєв.

— Такого висновку дійшов прокурор району, і я погодився з ним. Хоча були й інші думки.

— Які? — жваво спитав Лежнєв.

— Бачите, спершу цю справу вела слідчий Жовтневої райпрокуратури Супрун. Людина вона тямуща, але дужо захоплюється. Буває надто запальна, вперта, що, зрештою, властиво молодим.

Лежнєв розуміюче кивнув головою.

— Зібрані матеріали, — вів далі Романенко, — давали підстави думати, що пожежа, під час якої загинула Щербак, — наслідок нещасливого випадку. А Супрун вважала, що тут не обійшлося без лихого заміру. Доказів, які б підтверджували цю версію, в неї не було, от вона й спробувала роздобути їх не зовсім законним шляхом.

— Настирлива вона у вас? — запитав Лежнєв.

— Цього їй не позичати, — відповів Романенко.

Різко задзвонив міжміський телефон. Романенко взяв трубку. А Лежнєв, закуривши, підійшов до розчиненого вікна. Будинок обласної прокуратури стояв на пагорбі, що колись називався Петропавлівським. З вікна третього поверху відкривалася панорама міста. Звивиста річка вигадливо петляла поміж новими будинками. Далі починався і зникав за обрієм блакитнуватий Русанівський ліс. За останні двадцять п’ять років ліс відійшов далеко на північний схід, поступившись перед міськими кварталами та заводськими корпусами і оголивши колись приховану в його хащах річку. Ліс і річку Лежнєв упізнав одразу, а от місто впізнати було важко. Прямі широкі вулиці, по яких нескінченним потоком мчали автомобілі, трамваї, тролейбуси; високі світлі будинки; зелені сквери з галявинками дитячих майданчиків; велетенська чаша стадіону і націлена в небо ажурна вежа телецентру… Тільки в районі Старого ринку, наче злякавшись розпростертих будівельних кранів, полохливо притискалися один до одного непривітні старі товстостінні будинки.

Потім Лежнєв побачив двоповерховий особняк з балконом, обвитим плющем. Це було так несподівано, що він навіть здригнувся. Особняк був наполовину закритий новим готелем. Довкруж нього не було вже чавунної огорожі. І все одно Лежнєв упізнав цей особняк…

— Ну, як вам наше місто? — спитав Романенко, закінчивши телефонну розмову.

— Гарне місто: зелене, життєрадісне, — озвався Лежнєв.

— Звісно, це не Москва, — всміхнувся Романенко, — але місто справді непогане. Центральні вулиці по-столичному широкі. Он, подивіться, які хмарочоси. А в січні сорок четвертого, коли ми сюди ввійшли, лежали самі руїни. Всього кілька будинків уціліло. Правда, кажуть, що до війни місто було невелике.

— Але й не маленьке, — відказав Лежнєв.

— Ви бували тут до війни?

— У сорок третьому.

Романенко здивовано звів брови.

— Але ж у сорок третьому тут були гітлерівці.

— Так, — знову шукаючи очима особняк із балконом, кивнув головою Лежнєв, — тоді тут були гітлерівці.

Він одійшов од вікна, погасив у попільничці сигарету.

— Я хотів би повернутися до розмови про слідчого Супрун.

— Розмова для мене, як прокурора області, малоприємна, — всміхнувся Романенко. — Тим більше, що її вже перенесено на сторінки місцевої газети.

— Навіть так?

— Ось, можете почитати.

Романенко вийняв з шухляди письмового столу газету і подав Лежнєву. Вона була згорнута так, що в око одразу впадала чимала стаття під крикливим заголовком: «Гнів служителів Феміди». Стаття була дошкульна, зла. Автор не шкодував фарб, не боявся порівнянь. Деякі його судження були спірні, висловлювання не зовсім тактовні, але в цілому, якщо вірити наведеним фактам, заперечити йому було важко: дії слідчого Жовтневої прокуратури Супрун і співробітників міліції виходили за рамки кримінально-процесуального кодексу. Як можна було зрозуміти, Супрун без підстав, не маючи санкції прокурора, зробила обшук у квартирі завідуючого 17-м промтоварним магазином Нетреби, людини в минулому заслуженої, а тепер шанованої, людини, яка пропрацювала в міському торзі понад двадцять років. Водночас працівники міліції, за вказівкою Супрун, опечатали магазин і викликали ревізорів. Однак ні обшук, ні ревізія нічого не дали — Нетребу не можна було в чомусь звинуватити. Стаття кінчалася цілком справедливою вимогою — притягти до відповідальності порушників соціалістичної законності.

— Яке відношення має Нетреба до пожежі? — ще раз перебігаючи поглядом підкреслені червоним олівцем абзаци, спитав Лежнєв.

— Важко сказати, — розвів руками Романенко. — Ганна Щербак була економістом на трикотажній фабриці. Фабрика за рознарядками міськторгвідділу відпускала свою продукцію кільком магазинам, у тому числі й сімнадцятому.

— Що ж, можлива й така версія, — почав міркувати Лежнєв. — Фабрика продукує так звану необліковану продукцію і реалізує її через сімнадцятий магазин. Економіст Щербак або ж брала участь у цих махінаціях, або ж знала про них.

Романенко похитав головою.

— Якби так було насправді, Супрун знайшла б якусь ниточку. У трикотажі, а тим більше в «лівому», не так уже й важко це зробити.

— Не важко, якщо знаєш, де шукати, — відказав Лежнєв.

— Слушно, — погодився Романенко. — Одначе в даному разі не було сенсу займатися такими пошуками. Річ у тому, що Щербак ніякого відношення до реалізації готової продукції не мала і навіть не була знайома з Нетребою.

— Нічого не розумію, — стенув плечима Лежнєв. — А як же Супрун пояснює свої дії?

— Її насторожила обставина, про яку вона дізналася від співробітника Щербак, якогось Соскіна. Цей Соскін розповів, що Нетреба якось приходив до начальника