по-східному ноги. Раптом огрядний, на прізвисько Гарбуз, відклав ложку і став вдивлятися в степ. Від гаю, що синів віддалік, ішла людина. Козаки насторожились. В’юн озирнувся на коней, що поряд поскубували траву. Тим часом Петро розворушив пригаслу вже ватру і витяг з неї чималу головешку. Він готовий був будь-якої миті кинутись до обсмоленої фігури.

Минуло небагато часу, і дозорні вже могли розгледіти, що через плече в людини була перекинута подерта свита. Збоку на мотузці висіла іржава шабля без піхов. Обтріпані штани тільки до колін прикривали босі, в численних саднах ноги.

— Хліб-сіль, панове, — сказав прибулець.

— Їмо, та свій, а ти збоку постій, — відказав з усміхом червонолиций Гарбуз.

— Е-е, ні, панове, дайте й мені місце біля казана.

Приходько витяг з кишені дерев’яну ложку і, сівши між В’юном і Гарбузом, перехрестився.

— О, куліш! Благословенна їжа! — Тонкі ніздрі прибульця втягли запах страви, на худому обличчі з’явилася усмішка.

З усього було видно, що він звик їсти зі спільного котла.

Козаки переглянулись, заусміхались. Чоловік їм сподобався.

Казан уже був порожній, і В’юн поклав на його місце велику сковороду зі смаженою рибою, що доти лежала на тліючих жаринах. Гість вибрав найменшу рибину. За весь час обіду ніхто не прохопився й словом. Вже коли на березі мили посуд, озвався високий, з сивіючими вусами Петро:

— Хто ти такий, чоловіче і куди твій шлях?

— Я єсмь київський спудей Сава Карпенко, а шлях мій лежить на Запороги. — Сказавши так, він зняв сорочку і, зайшовши в воду, став обмивати худе тіло.

— А цей шматок заліза тобі нащо? — поцікавився недавній кухар В’юн, киваючи на шаблю, що лежала на піску.

— Це не залізо, а зброя, і якщо хочеш, я доведу тобі, що так воно і є.

— Ти хочеш зі мною змагатись? — усміхнувся В’юн. — Гаразд, бери свою зброю.

Петро потай моргнув товаришеві, мовляв, не покаліч людини.

Першим напав Микита В’юн, блиснувши на сонці вузькою гострою шаблею. Приходько ухилився і в свою чергу рубонув повітря. В’юн, шалено вимахуючи, став насідати, перешкоджаючи противникові перейти в контрнаступ і тиснучи його до неглибокої впадини.

Петро з Гарбузом, склавши руки на грудях, спостерігали, як кволий на перший погляд спудей тепер стрибав від шаблі їхнього товариша, немов кішка. Худе тіло його вкрилося вузлами м’язів. Помітивши западину, він зробив обманний рух, ніби хотів стрибонути туди, і тієї ж миті відскочив убік. В’юн, не розрахувавши свого натиску, кинувся вперед і сам мало не вскочив у свою пастку. Петро схвально моргнув вусом: прибулець мало чим поступався В’юнові.

Дзенькнуло — і шабля спудея зламалася біля самого руків’я. Козак, що вже бачив у прибулому сильного противника і був на чатах, тепер полегшено зітхнув і, виставивши вперед свою зброю, став наступати на нього. А той задкував, не зводячи з козака очей. Дозорці навіть не встигли помітити, як спудей кинувся в ноги їхньому товаришеві. Двоє молодих людей заборсалися в столоченій траві. Сильнішим тут виявився В’юн.

— Годі, хлопці, — сказав Петро.

Супротивники підвелися. Постать прибульця ніби розм’якла; на тілі вже не проглядалося жодного м’яза; в очі впадало його крайнє виснаження.

— Приблудою зватимемо тебе, — мовив Гарбуз, виймаючи з рота люльку. — Ти до нас приблудився.

Більше тижня жив Сава з бекетовими. Кашоварив, ловив рибу; видершись на вежу, подовгу сидів, вдивляючись у звивисті, порослі очеретами береги Інгульця, у верхів’ях якого його полонили татари. Вежа стояла на пагорбі, довкіл якого виднілися чагарники, вибалки і гайки. Що далі від річки, меншало і рослинності, довкола був чистий обрій. Ока дозорця не уникнув би не те що кінний загін, а навіть звір. Якщо ж напасники з’являлись, то козаки хутко сідлали коней, підпалювали від ватри, яка постійно попеліла, фігуру, тобто вежу, і чимдуж скакали геть. Уздрівши дим на сусідньому дозорі, чинили так само, і скоро вся лінія кордону диміла кіптявими “свічками”.

За старшого тут був Петро Потурнак. Микита В’юн та Стецько Гарбуз корилися йому. Прибульця вони зустріли хоч і гостинно, проте сторожко. Їхні запитання більше скидалися на спроби вивідати, аніж на звичайну цікавість. Недовіра почала зникати лише по тому, як з окремих деталей, про які оповідав Сава, Петро склав увесь маршрут його подорожі. Тут ще не знали, що військо Косинського змушене було покинути Київ.

— А чому ти подався на Умань, а не на Чигирин? — поцікавився Петро.

— Нижче Чигирина шляхта виставила залоги, де виловлює всіх підозрілих.

— Відкіль тобі це було знати?

— Від мого дядька, який мешкає в Києві. Та й мені доводилося бачити раніше, як катували, а потім страчували тих, кого вони ловили нижче Чигирина.

Наприкінці дня, коли вже сонце торкнулося вечірнього пруга, а тінь від вежі, на якій сидів Сава, стала довга-предовга, на сході з’явилися три рухливі цятки. Скоро вони перетворилися на трьох вершників, котрі неквапом наближалися до козацького дозору. До сідел подорожніх були приторочені чималі згортки. То їхала зміна.

Безкраю зеленаво-жовту одноманітність степу місцями порушували тільки поодинокі скіфські могили та невеликі байраки. Промені вранішнього сонця сліпили подорожнім очі, і вони час від часу прикривалися долонями. В дорогу виїхали, ще коли на сході ледь-ледь сіріло. Ситі, добре вигуляні коні поперемінно несли двох вершників. Сава сидів то в Петра, то в Микити за спиною. Кінь Стецька Гарбуза віз тільки свого — огрядного господаря. Їхали мовчки; тишу порушували глухий кінський тупіт, брязкання вудил та інколи жайвороняча пісня.

Раптом В’юн вихопив з чохла біля сідла рушницю і прицілився в дрохву, що застигла на мить попереду вершників. Сава штовхнув товариша, і куля збила землю в сажені від цілі. Сполоханий пострілом птах сірим привидом майнув углиб степу і скоро розчинився в траві.

— Ти що, спудею, дурману об’ївся? — визвірився В’юн.

Потурнак з Гарбузом осудливо подивилися на Саву.

— Даруй, брате, цей птах урятував мені життя. Я поклявся ніколи не полювати на дрохв.

І Сава розповів, як, утікши з полону, довго петляв степом без їжі та води. Був би помер з голоду, якби не гніздо дрохви. Яйця виявилися свіжими, і він випивав одне на день, аж поки не вийшов до Дніпра. А там, вище Казікермена, зробив з очерету пліт і переплив на правий берег. Не знаючи дороги, близько місяця блукав степом та вибалками, харчуючись дикими злаками. Та зрештою вийшов до перших руйновищ, які залишили по собі татари. Там жили тільки собаки та коти, а на подвір’ях тхнуло трупами. Проте на згарищі можна було відшукати шкуринку