й досі слюсарем. То ж бо директор тяг його до сьомого класу, можна
сказати, за вуха: просив, умовляв, примушував —і таки вивів у люди.
Адже перше, що в Павла спитали, коли висували в майстри —яка
освіта. Сім класів. Не п’ять і не шість, а сім! Може, це й виручило, бо
кандидатур на бригадирство було аж три.
І ще домовилися: родичі посходяться й самі, а Митра Лободу та
директора з директоршею слід привезти машиною. Це раз. Друге:
родичі, як люди свої, питимуть і самогонку, а чужим треба взяти
лавочної, бо «невдобно». Митро, правда, такий, що й гарячу смолу
питиме, а директора й директоршу треба пригостити по-культурному...
Надвечір стали сходитися гості, ближні й дальні дзякунівські
родичі —брати, сестри, племінники й племінниці, навіть один онук,
сержант понадстрокової служби. Жіноцтво, перецілувавшись, мерщій
розв’язувало вузлики й обдаровувало Борька гостинцями, які він
мовчки на вибір поїдав, з усіх боків обдивлялося Риту, нову свою
родичку, і, вдоволене, заходилося допомагати поратися коло риби,
печі та столів. Чоловіки ж повсідалися під грушею біля «Москвича»,
закурили і завели свою балачку: розпитували у Павла про ті краї, де
він живе, про те, чи й досі є в Ростові вурки, про роботу, «квартирю» і
знов-таки про заробітки. І за всім цим у кожного чаїлося
найголовніше питання: де можна взяти такі гроші, щоб купити
машину? Однак про це мовчали, вважаючи, що то «не нашого ума
діло». Тільки сержант-надстроковик ні про що Павла не розпитував, а
сам, улучивши мовчанку, поривався розповідати і починав здалеку:
«А вот в нашій часті, де я служу...» Він щойно приїхав у відпустку і
тепер з нетерпінням ждав, коли вона закінчиться: адже в частині його
вже, мабуть, оформили на нове, незвичне й красиве звання —
прапорщик! Одначе сержанта слухали не так уважно, як Павла —
кожен служив свого часу,—і часто перебивали.
Коли сонце торкнулося очеретів понад річкою, Павло розчохлив
машину й поїхав за почесними гостями, міркуючи по дорозі, як бути:
171
забрати директора з директоршею і Лободу разом чи привезти їх
окремо. І що взяти —коньяку та шампанського чи горілки та вина.
Так, вагаючись, і до крамниці увійшов.
У крамниці було велелюдно, як і всякого недільного дня: чоловіки
брали по «маленькій» і йшли в берег посидіти, жінки розкошелювалися
на «концерви» з риби та чорне якесь повидло, дітвора товпилася за
цукерками.
Павло привітався до всіх своїм «С-с-тє!» і, відчуваючи, що усі на
нього дивляться, сказав до продавщиці несподівано для себе самого:
—Дві коньяку, дві —шампанського.
І виклав на прилавок аж чотири десятки, хоч треба було три.
Коли виходив з пляшками, почув за спиною нетерплячий шепіт, від
якого приємно замлоїло в грудях:
—Хто ж то воно?
—Та Павло Дзякунів, хіба не впізнали?
—Ти ди’, яким козиром став.
—Видно ж, і грошви!..
Директор школи Іван Лукич, а по-ковбишівськи просто Лукич,
зустрів Павла надворі з помийною цеберкою в руках —поросяті
виносив,—розчулився вкрай, забідкався, що не може в такому
вигляді обняти дорогого гостя. Лукич був людиною м’якої, навіть
ніжної вдачі, понад усе любив діяльність і мав у селі безліч обов’ язків:
директорував, читав лекції на фермах та польовому стані, збирав
місцевий фольклор, завідував народним музеєм, співав у клубному
хорі, грав найскладніші ролі в п’єсах, які сам же й ставив, був членом
сільвиконкому й головою товариського суду...
Вислухавши Павлове запрошення їхати в гості машиною, Лукич
благально замахав руками, знявши їх догори:
— Що ти, що ти, Павлику, ми люди не горді, прийдемо й пішки.
Скільки ж тут їхати!
І загукав на грядки до дружини:
— Наташо Пилипівно! А кидай лишень сапу та перевдягайся,
Павлуша ось кличе нас у гості.
Він провів Павла до машини і все казав:
— Повиростали мої орлики, розлетілися межи люди. От і ти —
мужчина вже, повноцінний громадянин. Так і мусить бути.—І додав
латиною улюблену свою, завчену ще в інституті фразу.
Митро Лобода, уже напідпитку, погодився їхати не одразу.
— До мене сьогодні дзвонили з області, приставник буде. Роботу
перевірятиме,—сказав і подивився уздовж вулиці так, ніби
«приставник» мав ось зараз виткнутися з-за крайньої хати. В селі
знали, що Митра хлібом не годуй, а дай повеличатися службою. Якщо
до нього, приміром, звертався по допомогу хтось із рядових селян,
Митро казав: «Ніколи сьогодні. Жду приставника з району», якщо ж
172
хтось із поважніших —голова кооперації, бригадир чи лавочник, брав
вище: область.
Так і стояли перед ворітьми: Митро не поспішав іти в двір, Павло
—сідати за руль, бо знав, що «полєзні люди» люблять поноровитися. І
чим дрібніші за посадою, тимдужче.
—Ну, що ж...—сказав Павло по довгій мовчанці й ступив крок до
машини.—Якщо таке діло, то...
—А може, його сьогодні й не буде, чорт-тього зна! —швидко
сказав Митро.
За мить він уже хряпнув дверцятами, опустив скло й підкинувся
наспинку сидіння.
— Паняй! —кинув недбало, ніби Павло був його власним шофером.
Павло не образився. Він звик терпіти потрібних людей, тотільки
посміхнувся й погнав машину.
—Багато бензину жере? —спитав Митро так, немовби він також