мав машину і вона «жерла» багато бензину.

—Смотря яка дорога,—одказав Павло.

Далі не знайшлося про що говорити, дарма що колись разом

училися в школі, писали бузиновим чорнилом, билися в кулі,

парубкували в сосні з обклеєною газетами балалайкою, щоб не

розпалася, та саморобною бубною.

Коли те було!

Гулянки, однак, не вийшло. Почалося з того, що Домаха,

Дзякунчина сестра, яка старшинувала коло печі, забула про рибу, і

вона пригоріла одним боком. Промазав і Дзякун, підпоївши лісника в

коморі, доки домовлявся з ним про вільху на шалівку. А оскільки

розмова мала бути відвертою, то й сам хильнув. Отож, коли гості

випили по першій, Митро ні сіло ні впало з’єрепенився, що перед ним

не поставили, як перед директором, коньяку, розсердився, пив

домашню чарку за чаркою і тільки з сержантом.

— Служба! —гукав через стіл.—Давай удвох! За армію. Люблю

армію! Там —усі рівні! П’ємо за армію.

Директор, аби якось приборкати колишнього свого учня, пересів

разом з коньяком до нього, гладив плечі, шепотів на вухо, мабуть,

щось лагідне й примирливе, бо лице так і промінилося батьківською

ласкою, але це, либонь, ще дужче розджохкувало Лободу, бо він

виривався з обіймів і сікався до Павла:

— Ти, хамаршельда! Чуєш? Признавайся: на чому латаєшся, що

таким паном прикотив? Заробив? Брехня! Мовчиш? То ж то й воно!..

Солдат, починай:

Дальневосточная-а,

Опорра прочная-а...

173

—Ти закусюй, Митре,—холодно сказав Павло.

—Що —Митре? У Митра, думаєш, менше грошей, ніж у тебе?

Дзуськи! У Митра, щоб ти знав, на кожному дубі —хромові чоботи

висять! І на кожній вільсі!..

— Не треба, не треба, Митрику,—воркотав директор.—Висять,

віримо. От і добре... А тепер заспіваємо. Помагай,Наташо Пилипівно.

І почав чистісіньким тенором:

Ойгаю мій, гаю,

Зелений мій гаю,

Чом на тобі, гаю,

Листя, листячка немає...

Митро й справді принишк, мов дитина, якій дали циці, похилив

голову й тихо заплакав.

— ...А вот в нашей часті, де я в даний момент служу, — розповідав

Риті сержант, перекрикуючи пісню,—у кожного молодшого

командира, як і в офіцерів, три форми: парадна, вихідна й робоча. В

даний момент на мені парадна...

—А чого б мені не випити, Лукич, скажіть,—з п’яною делікатністю

допитувався в директора Дзякун, коли пісня скінчилася,—як до мене

син приїхав? Та щеякий! Ви ж не дасте збрехати: якби щоб не таке

врем’ я, як тоді було, хіба б він не вивчився на инжинера чи ще

когось? Вивчився б. В нього й зараз двадцять сім душ. І всі слухають.

Бо —вміє...

—Павлуша —золото,—погоджувався директор; смакуючи

непідгорілим риб’ ячим боком,—уважний, витриманий... Золото!

Почувши цю розмову, Митро Лобода вибрався з-за столу, хисткою

ходою підійшов до Павла й міцно, як арканом, обійняв його за шию.

—А пам’ ятаєш, друг Павло, як ми з тобою... У-у-у! Не згадуй!

Думаєш, я забув? Ні! То твоя молодиця? —тицьнув пальцем у Риту.—

Ей, молодице приєжджа! Хочеш, я тобі розкажу, який твій чоловік у

дитинстві, ще до ФЗУ, був?.. Руде, скупе, витрішкувате... Тільки ти,

Павлушо, не обижайся, я по-дружеськи...—і засміявся хрипко.—їй-богу, не брешу! А тепер диви: пан, хамаршельда! Ні, скажи хоч ти, бо

він не хоче, на чому він латається, га?

—Додому, Митрику, додому. Спать,—лагідно порадив Лукич, геть

розм’якнувши від чарки.—А завтра із свіжими силами —до праці.

— Ні, хай скаже! —п’янореготів Митро і так стис Павлові шию, що

той аж побуряковів, підвівся, виважуючи на собі лісника, й під

вигуки захоплення та регіт компанії поніс його з хати.

Опинившись за ворітьми на лавочці, Митро скрипнув зубами,

глибоко зітхнув і сказав уже крізь сон:

— Нас —не проведеш. Ні-і-і...

174

Надворі, низько над полтавським шляхом, світив повний місяць.

Од хати й хлівчиків на землі лежали довгі тіні. Під призьбою, облиті

світлом з вікон, цвіли й по-нічному пахли жовті гвоздики, а під

грушею прохолодно блищав «Москвич».

Павло постояв посеред двору, прислухаючись до німотної тиші в

селі, і пішов до машин її знімати акумулятор, розмірковуючи, що тут,

звісно, можна б цього й не робити, алехто його знає, на гріх, як

кажуть, і курка свисне...

У хаті заспівали гуртової«Ой ти, Галю», і Павло, одгвинчуючи

акумулятор, теж підмугикнув:

Поїхали з нами,

З нами, козаками,

Кращетобі буде,

Ніж в рідної мами...