www.ukrclassic.com.ua – Електронна бібліотека української літератури

Григір Тютюнник

СИТО СИТО...

Оце тобі якраз: тільки примостився на стільчику подивитися, як

мати в печі розтоплятимуть, а воно вже хтось дверима торгикає. І я

знаю —хто: або тітка Харитина, або тітка Олександра, або ще хтось.

Ворожити прийшли. Ну, то я вам сьогодні наворожу, раз не дали

подивитися, як у печі розтоплятиметься і що на вечерю злагоджено.

— Ану, Ільку, піди одсунь,—кажуть мати, а в самих сльози з очей

—кіть, кіть: жарину в клоччі роздмухували, так воно в очі й зайшло.

Біжу в сіни. А там снігу по кісточки: понамітало крізь шпарки в

дверях. От і попробуй одчиняти, та ще босяка! Казали колись матері

дід Мурмило: кинь мені, молодице, на мого Йванька, а я вже прийду в

неділю та двері тобі в лисиці візьму, бо ото ж розсохлися...

Поворожили, взнали, що Йванько живий і зараз у танкістах, та й

пішли собі. А в сіни як намітало, так і намітає... От і попробуй тепер

одчиняти!

— Хто там? —питаю так сердито, що миші на горі, чую, так і

приснули в усі боки.

65

А клямка у мене перед носом стриб-стриб, клац-клац, а сніг у

щілини пшак-пшак...І за пазуху трохи сипнуло.

— Хто там? —прискіпуюся.

— Та це я, Ілюшо, тітка Олена. Хіба ти не впізнав?

Ба! Не впізнав. Як би ж я впізнав крізь двері! Та ще вночі. Одсунув

швиденько, асам — шмиг до хати, а мороз мене —хльось по ногах:

таки догнав! І тітка ж слідом.

—Добривечір, Одарко! до матері. Адо мене: —Здоров, зятику...

—Драстуйте! кричу ще сердитіше, ніж у сінях, і розтираю ноги.

«Зятику, зятику»! Тутось ноги померзли, а їм —«зятику».

Навприпились.

Вони завжди отак зо мною здоровкаються, та що й підморгують, як

маленькому.

А чого б це я був їхнім зятем? Думають, як у них є Натка, то я на

ній непримінно й женитимусь! А мо’, я несхочу, мо’, я після війни на

Донбас поїду й візьму собі лікаршу, як он дядько Пилип. «Зятику!»

Казали б уже: поворожіть...

—А я оце, Одарко, до тебе,—топчуться біля порога тітка, бо таки

ж бачать, що ми й досі не вечеряли, а воно як на те ще й хмизок

сирий, не займається, і соломи на розпал немає.

—Хіба щось погане приснилося? —питають мати і знову

заходжуються дмухати в жарину.

Тітка Олена теж нахиляються до припічка і теж надувають щоки

глечичком —ще дужче, ніж мати, бо мати ж заморилися, а тітка ні.

Дмуть, а клоччя курить і не займається. Куріло-куріло, тоді цоп —

зайнялося. В хаті враз повиднішало, і від усього тіні поробилися: і од

лави, і від мене, і од тітки з матір’ ю. А вікно —як осліпло. Наче його

знадвору куликом затулили...

Клоччя горить, а тітка зраділи, хапають бликунчика, світять

мерщій і ставлять на карниз. І ми з матір’ю теж зраділи. Всі пораділи,

бо тітці кортить швидше поворожити, матері оддихнуть, а мені тепер

не бігти вдруге до сусідів по жарину.

— Так, кажеш, Олено, сон приснився поганий? —питають мати

стурбовано.

А я беру старе одпалене рогачилно і ширяю ним у хмизок: хай

розгоряється швидше, боїсти хочеться.

— Та хтозна, як тобі й сказать,—зітхають тітка.—Мені він сю ніч

снився наче й непогано, а оце увечері приходила Горпина

Степанівська —вона ж йому дядина —та й розказує: бачився їй

Дмитро позавчора, це якраз під п’ятницю, так погано: наче стоїть,

сердешний, по груди в зеленій воді, без картуза і в сорочці з червоною

манишкою, а на спині в нього —крижина, тонка та широка, аж

гнеться... А ламатись —чогось не ламається. Стоїть, сміється... А тоді

начеобізвався: «Зніміть змене, дядино, каже, оцю крижину, бо мені

66

ж у спину холодно...» Так я оце й прийшла до тебе, Одарочко,

спитати: к чому воно отой сон?

— Ет, —стиха озиваються мити, нахиляються до печі й дивляться

на вогонь.. То якби він приснивсякомусь із родичів по першому

коліну, то щоб можна було вгадувати. А дядина —що? Сказано: чужа

чужина...

Тітка зраділи так, аж порожевіли. Чи, може, то од полум’я в печі? А

в матері очі смутні чогось, і жарок у них тріпочеться —теж

невеселий.

— А тобі що снилося? —питаються.

Тітка похапцем зітхають і починають розказувати:

—А мені отаке: наче йду я житом, отам десь на Оліяновому ярку...

—Зелене жито чи спіле? —перебивають мати.

—Оцього вже тобі й не скажу, забула...—бідкаються тітка.—

Пам’ятаю тільки, що ворушиться й ноги мені остюками лоскоче...

Воно таке вітряно, чи що, і хмарно... Іду я; та й іду. Коли це з-під ніг

як залопотить крильми —перепел...

—Он диви! —радіють мати.—Це таке, як на свідання. А жито —

значить, живий...

— Так вітряно ж і хмарно...—сумніваються тітка.

Тут уже, думаю, і мені можна встряти.

— Коли б не вітряно, —кажу, —й не хмарно! На фронті ж...

А тітка:

—Справді: на хронті ж...—Та до матері:

—Боже ж, розумний у тебе хлопець, Одарко! Пошли, господи, щоб

воно й надалі таким росло.

Мати якусь часину примовчують —пишаються, тоді починають

гладити мене по голові —раз, і вдруге, і втрете... Довгенько. А згодом:

— Якби ж воно не така лиха година, то, мо’, з нього щось і вийшло

б. А то ж бачиш: ні вдягти, ні взути... Сидить цілими днями в хаті, як

той пічкур у норі. Про школу вже й не нагадую, бо як тільки заїкнусь,

так і в плачі... Вже й учителька разів п’ять приходила, кличе, а воно ж

ні