ЛитВек: бестселлеры недели
Бестселлер - Олег Вениаминович Дорман - Подстрочник: Жизнь Лилианны Лунгиной, рассказанная ею в фильме Олега Дормана - читать в ЛитвекБестселлер - Джон Перкинс - Исповедь экономического убийцы - читать в ЛитвекБестселлер - Людмила Евгеньевна Улицкая - Казус Кукоцкого - читать в ЛитвекБестселлер - Наринэ Юрьевна Абгарян - Манюня - читать в ЛитвекБестселлер - Мария Парр - Вафельное сердце - читать в ЛитвекБестселлер - Элияху Моше Голдратт - Цель-2. Дело не в везении  - читать в ЛитвекБестселлер - Дэниел Гоулман - Эмоциональный интеллект - читать в ЛитвекБестселлер - Джейн Энн Кренц - Разозленные - читать в Литвек
Литвек - электронная библиотека >> Григір Михайлович Тютюнник >> Классическая проза и др. >> Оддавали Катрю

www.ukrclassic.com.ua – Електронна бібліотека української літератури


Григір Тютюнник

ОДДАВАЛИ КАТРЮ


Пізньої осені, як листя в садах уже опало й зосталося тільки на


бузку та на вершечках тополь, а далеко над голими полями часом


засинювало хмари, мов на сніг, до хутірського лавочника Степана


Безверхого приїхала з Донбасу наймолодша з трьох дочок Катря й


оголосила, що виходить заміж. Катря пробула в Донбасі десь із


півроку —працювала в шахтарській їдальні чи то буфетницею, чи то


132


офіціанткою,—отже, ніхто в хуторі, де все і про всіх знають, не


сподівався, щоб вона отак швидко знайшла собі пару.


Батьків та доччина звістка не дуже втішила, проте й не засмутила


вкрай, бо підхожих женихів серед хутірських хлопців було нерясно, а


Катрі повернуло вже на третій десяток —як не шкода, а оддавати ж


колись треба. Розпитували тільки, коли та де буде весілля, ким працює


майбутній зять та який він із себе. Катря втомлено відповідала, що


весілля бажано було б справити наступної неділі тут, на хуторі, бо тут


їй веселіше буде —серед своїх як-не-як, що обранець її працює на


шахті інженером-економістом, а про те, який він із себе, сказала:


—Приїде,— йому шахта дає«Волгу» на два дні,—самі побачите.


Мені подобається. А вам... Вам же, тату й мамо, з ним нежити.


Лагідненько сказала, одначе зтакою недівочою печаллю в очах, що


батьки зрозуміли: який би той хлопець не був, а розраювати дочку чи


зволікати з весіллям не слід...


Катрю поклали спати у світлиці на її щедівоцькому ліжку з горою


подушок —мало не врівні з мальованим килимом на стіні. На тому


килимі зі старої баєвої ковдри заїжджий маляр утнув синє кругле


озеро, двох довгошиїх лебедів, що цілувалися дзьобами, і все те


обсадив великими червоними й жовтими квітками —теж круглими.


У світлиці було чисто й затишно, як буває тільки в хатах, де не


сини, а дочки. На стінах, запнуті рушниками, висіли портрети всіх


трьох Степанових дівчат —тонколиких, кучерявих, з трошки


наполоханими очима: видно, що фотографувалися уперше в житті.


Вони були схожі одна на одну, як близнюки, може, тому, що


фотограф-портретист із Полтави підмалював їхні брови усім однаково


—рівно.


Катря блукала поглядом од портрета до портрета, замріяно


усміхалася, тоді сказала до батька й матері, що рядочком сиділи на


лаві проти ліжка й журно дивилися на дочку:


— Він нічого. Тільки строгий і неговіркий. Ви, як він приїде, не


дуже з ним розбалакуйте, бо ще щось не так скажете... Це я прошу.


Степан на те промовчав, тільки метушливіше, ніж завжди, обмацав


кишені, шукаючи цигарок, а Степаниха сказала тихо:


— Та що ж ми —вороги своїй дитині? Якось догодимо.


Коли дочка задрімала, старі тихо вийшли в хатину й посідали на


теплій лежанці так само рядочком, як сиділи в світлиці. Довго


мовчали. Степаниха зітхала, а Степан курив. Тоді сказав:


— Видно ж і штука!


— Та вже який трапився,—сумно одказала Степаниха.


Світла не вмикали. Степаниха навпомацки послала постіль —собі


на залізному ліжку, що горіло у війну, проте ще держалося, чоловікові


—на лежанці; Степан тим часом пішов до корови, укинув у ясла


133


оберемочок сіна, щось бурмочучи сердито, тоді ні з сього ні з того


увірвав корову навильником по боку і сказав сердито:


— Повернись, стерво с-собаче! —І враз йому одлягло од серця,


стало шкода і корови, і жінки, що все вміла терпіти й ніколи не


сварилася, а тільки зітхала, і дочки —останньої втіхи своєї. Думалося,


приведе у двір доброго парубка, хазяїна молодого, та й: житимуть на


всьому готовому, для них-таки приробленому, а їм ізжінкою будедо


кого настарості голову прихилити, бо старші дочки, теж не


дочекавшись сватів у хату, поїхали шукати свого щастя —одна в


Сибір, по вербовці, друга націлину. Їхали ненадовго, а зосталися


назавжди. Повиходили заміж, обквітчалисядітьми, тепер тільки листи


вряди-годи шлють та дописують в кінці «Досвидания. Цілуємо вас,


папа й мама, сім’ я Андрєєвих». Цестарша. А середульша, лагідніша


вдачею: «Цілуємо вас, дорогосенькі таточку й мамочко, сім’я


Євтушенкових». Приїздили якось із дітками й чоловіками. Нічого


хлопці. Моторні, балакучі, собою непогані. Онуків та онучок навезли


півдвору —щебетунчиків малих.


«Дєда, а це як називається?!» —«Ціп».—«А що ним роблять?» —


«Молотять».—«Як?» —«А отако».


«Бабо, а кому це такий великий чавун картоплі?» —«Паці,


дитино».—«Папі? А хто це? Порося?!» І плещуть у долоньки та


підстрибують: «Паця-паця, паця-паця!»


Казав зятям: зоставайтеся, хлопці, тут. Хати вам усім хутором


поспинаємо в одне літо, садиби колгосп наріже такі, що садки за два-три роки вижене, як з води; теличку, поросяток дамо на розплід, на


нові хазяйства. А вони: «У нас, папаша, там рідні, там квартири,


заробітки непогані —чого ж іще?»


Правильно, звісно. Хто ж своє рідне покине або од добра добра


шукатиме.


Тепер і Катря вилітає з батьківського гнізда. Зо-о-оставайся лавка з


товаром, живіть, мамо й тату, як знаєте. «Ми вам на старості всі


гуртом помагати будемо, а як схочете —до себе заберемо». Спасибі,


діти. От тільки хто води подасть, як занедужаємо, хто діда дідом


назове й на плечі хто попроситься, щоб «косі» повозив, хто бабі дров


урубає чи попросить казку розказати, хто садок догляне, щоб не


захирів, а цвів щовесни, як