- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (8) »
www.ukrclassic.com.ua – Електронна бібліотека української літератури
Григір Тютюнник
ОДДАВАЛИ КАТРЮ
Пізньої осені, як листя в садах уже опало й зосталося тільки на
бузку та на вершечках тополь, а далеко над голими полями часом
засинювало хмари, мов на сніг, до хутірського лавочника Степана
Безверхого приїхала з Донбасу наймолодша з трьох дочок Катря й
оголосила, що виходить заміж. Катря пробула в Донбасі десь із
півроку —працювала в шахтарській їдальні чи то буфетницею, чи то
132
офіціанткою,—отже, ніхто в хуторі, де все і про всіх знають, не
сподівався, щоб вона отак швидко знайшла собі пару.
Батьків та доччина звістка не дуже втішила, проте й не засмутила
вкрай, бо підхожих женихів серед хутірських хлопців було нерясно, а
Катрі повернуло вже на третій десяток —як не шкода, а оддавати ж
колись треба. Розпитували тільки, коли та де буде весілля, ким працює
майбутній зять та який він із себе. Катря втомлено відповідала, що
весілля бажано було б справити наступної неділі тут, на хуторі, бо тут
їй веселіше буде —серед своїх як-не-як, що обранець її працює на
шахті інженером-економістом, а про те, який він із себе, сказала:
—Приїде,— йому шахта дає«Волгу» на два дні,—самі побачите.
Мені подобається. А вам... Вам же, тату й мамо, з ним нежити.
Лагідненько сказала, одначе зтакою недівочою печаллю в очах, що
батьки зрозуміли: який би той хлопець не був, а розраювати дочку чи
зволікати з весіллям не слід...
Катрю поклали спати у світлиці на її щедівоцькому ліжку з горою
подушок —мало не врівні з мальованим килимом на стіні. На тому
килимі зі старої баєвої ковдри заїжджий маляр утнув синє кругле
озеро, двох довгошиїх лебедів, що цілувалися дзьобами, і все те
обсадив великими червоними й жовтими квітками —теж круглими.
У світлиці було чисто й затишно, як буває тільки в хатах, де не
сини, а дочки. На стінах, запнуті рушниками, висіли портрети всіх
трьох Степанових дівчат —тонколиких, кучерявих, з трошки
наполоханими очима: видно, що фотографувалися уперше в житті.
Вони були схожі одна на одну, як близнюки, може, тому, що
фотограф-портретист із Полтави підмалював їхні брови усім однаково
—рівно.
Катря блукала поглядом од портрета до портрета, замріяно
усміхалася, тоді сказала до батька й матері, що рядочком сиділи на
лаві проти ліжка й журно дивилися на дочку:
— Він нічого. Тільки строгий і неговіркий. Ви, як він приїде, не
дуже з ним розбалакуйте, бо ще щось не так скажете... Це я прошу.
Степан на те промовчав, тільки метушливіше, ніж завжди, обмацав
кишені, шукаючи цигарок, а Степаниха сказала тихо:
— Та що ж ми —вороги своїй дитині? Якось догодимо.
Коли дочка задрімала, старі тихо вийшли в хатину й посідали на
теплій лежанці так само рядочком, як сиділи в світлиці. Довго
мовчали. Степаниха зітхала, а Степан курив. Тоді сказав:
— Видно ж і штука!
— Та вже який трапився,—сумно одказала Степаниха.
Світла не вмикали. Степаниха навпомацки послала постіль —собі
на залізному ліжку, що горіло у війну, проте ще держалося, чоловікові
—на лежанці; Степан тим часом пішов до корови, укинув у ясла
133
оберемочок сіна, щось бурмочучи сердито, тоді ні з сього ні з того
увірвав корову навильником по боку і сказав сердито:
— Повернись, стерво с-собаче! —І враз йому одлягло од серця,
стало шкода і корови, і жінки, що все вміла терпіти й ніколи не
сварилася, а тільки зітхала, і дочки —останньої втіхи своєї. Думалося,
приведе у двір доброго парубка, хазяїна молодого, та й: житимуть на
всьому готовому, для них-таки приробленому, а їм ізжінкою будедо
кого настарості голову прихилити, бо старші дочки, теж не
дочекавшись сватів у хату, поїхали шукати свого щастя —одна в
Сибір, по вербовці, друга націлину. Їхали ненадовго, а зосталися
назавжди. Повиходили заміж, обквітчалисядітьми, тепер тільки листи
вряди-годи шлють та дописують в кінці «Досвидания. Цілуємо вас,
папа й мама, сім’ я Андрєєвих». Цестарша. А середульша, лагідніша
вдачею: «Цілуємо вас, дорогосенькі таточку й мамочко, сім’я
Євтушенкових». Приїздили якось із дітками й чоловіками. Нічого
хлопці. Моторні, балакучі, собою непогані. Онуків та онучок навезли
півдвору —щебетунчиків малих.
«Дєда, а це як називається?!» —«Ціп».—«А що ним роблять?» —
«Молотять».—«Як?» —«А отако».
«Бабо, а кому це такий великий чавун картоплі?» —«Паці,
дитино».—«Папі? А хто це? Порося?!» І плещуть у долоньки та
підстрибують: «Паця-паця, паця-паця!»
Казав зятям: зоставайтеся, хлопці, тут. Хати вам усім хутором
поспинаємо в одне літо, садиби колгосп наріже такі, що садки за два-три роки вижене, як з води; теличку, поросяток дамо на розплід, на
нові хазяйства. А вони: «У нас, папаша, там рідні, там квартири,
заробітки непогані —чого ж іще?»
Правильно, звісно. Хто ж своє рідне покине або од добра добра
шукатиме.
Тепер і Катря вилітає з батьківського гнізда. Зо-о-оставайся лавка з
товаром, живіть, мамо й тату, як знаєте. «Ми вам на старості всі
гуртом помагати будемо, а як схочете —до себе заберемо». Спасибі,
діти. От тільки хто води подасть, як занедужаємо, хто діда дідом
назове й на плечі хто попроситься, щоб «косі» повозив, хто бабі дров
урубає чи попросить казку розказати, хто садок догляне, щоб не
захирів, а цвів щовесни, як
- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (8) »