www.ukrclassic.com.ua – Електронна бібліотека української літератури

Григір Тютюнник

ПЕЧЕНА КАРТОПЛЯ

Під сосною, на теплому твердому піску, змішаному з падалишньою

глицею, лежить Тимоха —смирний, неговіркий, трохи тюхтійкуватий

хлопець. Лежить і дивиться в небо. Поруч, на зеленій галявині, що

клинцем видається з вільшини, і далі, в лузі, на купині, пасуться

корови. Тимосі чути, як вони густо, волого дмухають у траву, повільно

джвякають пашу, риплять ратицями, переступаючи з ноги на ногу.

Сонце вже перейшло за полудень. Червонясте, по-осінньому линяве

його проміння навскіс лежитьпоміж соснами, зогріває жовті вощані

стовбури, точить зподряпин та надчухрів густу жовтогарячу живицю,

і від неї в бору пахне ладаном.

Тимоха майже щодня буває всосні —то гіллячко збирає, то

шишки, то глицю гребе на топливо про зиму —і знає, на якій сосні й

скільки живиці виступить за день, бо вночі вона тужавіє і нетече, а

пригріє сонце —розм’яка, бубнявіє і сповзає по корі вниз. Тимоха

дере її потроху в бляшану баночку з-під консервів і складає дома в

старий, непотрібний у господарстві глечик. Потім зносить його на

гору, ставить десь у кутку, а сам лягає на оберемок сіна чи околоту й

лежить, заплющивши очі, тихо посміхаючись сам до себе, бо живиця

пахне молодими шишками, стріха шарудить од вітру, і Тимосі

здається, що він у сосні...

— Тимохо, Тимохо! А йди сюди...—гукає з лугу Палажечка,

чепурненька, метка, хоч уже трохи й підтоптана дівчина, з котрою

Тимосі випала черга пасти.

«І чого б я ото йшов?» —мляво розмірковує хлопець, не одводячи

погляду від неба, соснового гілля, що ледь помітно гойдається на тлі

білої пухнастої хмарини, наче змітаючи її геть з високості.

«Чого я там не бачив?»

— Тимохо, ти чув чи ні?

«Он диви, наврипилась!»—дивується хлопець, знехотя повертаючи

голову в той бік, звідки чути Палажеччин голос.

— Чого тобі?

Дівчина стоїть на високій купинці з верчиком золотавого рясного

хмелю і усміхаючись тицькає його теляті.

—Ну, на, дурне, понюхай... Це ж хміль! Бач —хміль...

—Чого тобі? —ще раз питає Тимоха і, не чекаючи відповіді, знов

прилягає на пісок.

—Погнали до картоплища,—каже Палажечка, ховаючись

лукавими очима в хміль.

—З якої напасті?

—Там паша краща...

75

—Ги! «Краща»...—посміхається в небо Тимоха.—Кращої, ніж тут,

ніде немає.

—А тобі ліньки?

—Хи! «Ліньки»... Кажу ж тобі, що кращої паші піде більш немає...

Потім довгенько мовчить, стежачи за тим, як хмарина

підкрадається до сонця, займаючись одним краєм, і вже згодом

додає:

— Раз я кажу, то, видно ж, знаю...

Палажечка голосно зітхав, пестить телятко долонею по м’яких

рожевих губах:

— Геть, ступай собі!

Присіла на купинку, погралася жовтими пухнастими горішками

хмелю, приміряла з них намисто і знову зітхнула:

—Ми б там картоплі напекли...

—Те! Придумалося...—пхикає Тимоха.—«Картоплі»... До картоплі

солі треба.

—Так у мене сало є...

—Скільки?

—Четвертинка...

В лузі чути гомін, хтось мантачить косу —вжіть, вжіть, вжіть. То

чоловіки, в кого є худобина, обкошують осоку навколо кущів —

правління дозволило. Над вільшиною підіймається прозорий

цигарчаний димок і, ледве виткнувшись із-поміж листя, щезає,

розмаяний вітром.

— Так погнали? —допитується Палажечка.

Тимоха неохоче підводиться з теплого піску, довгенько гребеться

п’ятірнею в густій, давно не стриженій чуприні, вибираючиз неї суху

покручену глицю.

— Якщо заради картоплі, то про мене...—бурмоче,—а якщо заради

паші, то кращої, кажу...

Однак Палажечка вже не слухає його, прудко стрибає з купинки на

купинку, і за хвилю її дзвінкий раденький голос чути вже з лугу:

— Гейіди, Шута! Ач’ка!

Корови одна по одній, обчухруючи рогами листя з вільшичок,

вибродять на галявину. Вздрівши Тимоху, зупиняються, кліпають на

нього лагідними довірливими очима, в котрих ще не згасла п’янка

насолода від зеленої трав’ яної юшки, що так і залишилася на заїдах

від дотику чутливих губ до запашної лугової мішаниці.

Тимосі стає шкода корів, і дзвінкий голос Палажечки, і те, що вона

крутиться, мов дзиґа, навертаючи корів до картоплища, викликає в

нього похмуру глузливу посмішку: «Ач як басує, стара!»

Супроти Тимохи Палажечка й справді вже немолода: йому

дев’ятнадцятий, а їй двадцять чотири. Пора б заміж, та нікому брати,

позаяк хлопців, її однолітків, призвано на службу, а ті, що

76

демобілізувалися, побачивши світу, в селі залишатися не схотіли: той у

Донбас подався, на шахти, інший в місто, на заводи. Були, щоправда,

й такі, котрим немає за ким покинути стару матір чи батька, і вони

пішли в механізатори. Але таких знаходилося небагато, та й женилися

вони якось по-чудернацькому: або на зовсім молоденьких, вчорашніх

школярках, або йшли вприйми до вдів, у котрих уже й хати є, і

хазяйство бодай латане, та своє — як-не-як, а з тріски все ж не

починати...

Так і лишилася Палажечка незаміжньо, хоч і гарна собою, і до

роботи щира. Вечорами ходила до сільбуду, співала з молодшими

дівчатками тих пісень, що й вони, переучувалася танцювати по-їхньому, а не так, як уміла раніше, поблажливо