сміялася, коли хлопці з

нового покоління парубків сміливо, хай трохи й незграбно, пробували

обійняти її за плечі, а то й за стан, знаючи, що Палажечка нічия й

тому гоноритися їй невидне око...

Поступово навчилася Палажечка вдавати з себе молодшу,

щасливішу й безтурботнішу, аніж то було насправді. І молодь, надто

дівчатка, не проминали нагоди поглузувати з неї проміж себе, а як на

поганий настрій, то й прямо у вічі. Тоді Палажечка по кілька днів не

потикалася до сільбуду, цілі вечори висиджувала дома за старою

немічною матір’ю, а бувало, що й плакала потихеньку від неї, вже

нікого з себе не вдаючи і ні під кого не підробляючись...

Улітку ж, коли в село наїздили Палажеччині подруги,

понаряджувані, звісно, в найдорожчі свої плаття, огрядненькі, з

чистими невиробленими обличчями, з бідовими дітьми й чоловіками

—залізничниками або шахтарями, дівчині було найтяжче. І не тому,

що подруги безпремінно співчували їй, кликали з собою

наввипередки, обіцяючи влаштувати на чисту роботу й оддати заміж.

«В нас это просто», —запевняли вони енергійно, особливо

підкреслюючи оте «в нас», бо вважали себе, звичайно, нетутешніми...

...В ярку, біля картоплища, глухо, затишно і навіть млосно від

крутого, незайманого вітром духу прогрітих лопухів та курячої

сліпоти, сирої, захованої від сонця низової землі й трухлого вільхового

паліччя.

Паші немає, і корови стоять купкою, нудьгуються, раз по раз

поглядаючи на пастухів. Лише теляткам розвага: гасають у лопушаччі,

бо воно їх лоскоче, розгедзькує, чіпляючи на хвости тугі кім’яхи

червоних реп’яшків.

Тимоха розіклав багаття, намостив під боки сухого картоплиння і

знову, як під сосною, ліг, уп’явшись очима в небо. З ярка воно, мов з

ями, здавалося нижчим і куцішим, а сам ярок —глибшим,

крутосхилішим.

Палажечка принесла в пелені картоплі —не дуже великої, але й не

дрібної: щоб швидше спеклася.

77

—Ти яку любиш? —поспитала Тимоху лагідненько й заклопотано,

так, немоввони були чоловік і жінка,—червону чи білу?

Тимоха помовчав, роздумуючинад тим, яка краща, але так нічого

й не придумавши, сказав:

—Усяку. Аби тільки пісковата, а не водяна...

—А у вас заведено пекти картопельку в грубці? — невмовче

Палажечка.

—В кого це у нас? —не второпає Тимоха.

—Ну, дома...

—Ги! «Заведено»... Як нічого вечеряти, то заведено, а як є, то не

заведено...

Сонце вже сховалося за вільшечки, пустило крізь листя тоненькі

рожеві стріли. І дим угорі, над багаттям, порожевів, як узимку на

сході сонця з бовдурів. Розгарячені грою телятка наскакували

спрожогу на вогнище, зупинялися, хекали, широко розчепіривши

передні ноги, і дивилися на полум’я дурненькими очима. Палажечці

стало сумно сидіти мовчки, і вона загомоніла до телят:

— А що, жижа?Бач —жижа... Мень-мень-мень... Іди я тобі на

шийці пограю... Оттакої ми любимо, оттакої...

Картопля перестала сичати. Жарок пригас. У ярку смачно запахло

підпеченою скоринкою. А лопухи, почувши холодок,—

настовбурчилися, тихо зарипіли, випростовуючись, ітеж запахли —

низовинним, росою, ніччю...

Палажечка вигорнула з жару кілька картоплин, де дрібніших,

погралася ними, як у креймашки, щоб остудити, й тихенько

засміялася.

—Чого ти? —спитав Тимоха.

—А я тебе обдурила!..

—Як?

—А так! Бо сала в мене немає...

—А навіщо ж ти дурила?

—Так. Закортіло...

—Хи! Чудна... «Закортіло»! А тепер люди лаятимуть, що корів не

напасли...

—Те, подумаєш! —усміхнулася Палажечка, ховаючи під рядними

чорними віями глузливий збуджений погляд.—Краще бери ось

картоплю. Страх яка добра!

Тимоха підвівся й, опинившися лицем до лиця з Палажечкою,

побачив, як затремтіли її блискучі, зламані посередині брови, а вії

миттю злетіли вгору, одтуливши терпкі смоляні очі.

— А тепер, чуєш, лаятимуть...—пробурмотів ніяково і хотів був

одвернутися, та не зміг —так близько були перед ним Палажеччині

очі і стільки було в них чогось рідного, близького, нового, ще ніколи не

знаного...

78

...Додому череда йшла попаски. Палажечка бігцем завертала

теляток, картаючи їх усякими ніжними слонами. А Тимоха

покрикував на них твердим, самому собі незнайомим голосом, і теж

не сердито...

По той бік річки, напроти сосни, заходило сонце, пославши на воду

од берега й до берега шматок червоного полотна. З бору пахло

ладаном, холонучим піском і прілою глицею.

—Ну, я пішов по живицю...—сказав Тимоха, повертаючи в бір.—

Так що бувай...

—А до сільбуду прийдеш увечері? —запитала Палажечка,

граючись дубчиком.

—Хтозна... Якщо мати роботи якоїсь не придумають, то, мо’, й

прийду...

—Там сьогодні кіно привезуть...

— Хтозна, кажу...—і побрів у сосну, намацуючи в кишені

бляшанку з-під консервів.

Потім, коли череда вже підіймалася вгору до села, вийшов на

галявину, постояв вагаючись і нарешті крикнув навздогін Палажечці:

— Егей, Полько! Я прийду... Чуєш? Прийду!

Та Палажечка була далеко, і луна, вихопившись із лугу, вже не

доскочила до неї...