www.ukrclassic.com.ua – Електронна бібліотека української літератури

Григір Тютюнник

СМІХОТА

Н о в е л а

«Ти, Демидику, пий. Ще випий та закуси добренько. Може,

картопелька вихолонула, то я свіженької всмажу,—навала Киля

своєму небожеві Демидові Пиляю, найкращому в селі тесляреві й

столярові, і підсовувала йому то хліб, нарізаний тоненько, не по-селянському, то виделку, важку, з імлисто-блакитного срібла, то

пляшку, почату вже.—Наїдайся під зав’язку, бо в тебе ж оно сама

кость, як подивиться».

«Кость»,—подумав Пиляй, зморено усміхаючись: наробився за день

біля пилорами. І пив, наливаючи в чарку рівно ковток, щоб не

сп’яніти в чужій хаті, і закушував теплою смаженою картоплею з

огірком, і розмірковував, чого б то дядина отак йому годила. Раніше

було і здоровкалась не дуже, а це —ба.

Демид і справді був худий, далі нікуди. Що породи такої, а то ще і в

роботі скажений: не поклич їсти, сам не здумав. Шия тонка, самі

жили, вважай, сухожилля та борлак гострий, і комір сорочки, хоч був

застебнутий, опадав кругом неї так низько, що видно було засмаглу

ямку під горлянкою. Коли Пиляй закидав голову назад, випиваючи

свій ковток з чарки, то ключиці під сорочкою випиналися двома

дужками, а як сутулився над сковородою з картоплею, на спині видно

було гострі хребці.

Сидів Пиляй у старовинному кріслі на гнутих ніжках (такі зараз у

музеях стоять) і видавався в ньому не мужиком, а довгошиїм

підлітком —може, тому, що крісло було широке як для його статури.

Рушника нового, аж рипучого, що Киля подала заслати коліна, Демид,

подякувавши, не взяв, щоб не забруднити об штани робочі в

пилорамівському мазуті й сосновій живиці, а поклав на обидва худі та

гострі коліна свій картуз із круглою, наче її циркулем обвели, рудою

плямою від поту й посіченою на козирку матерією, крізь яку виглядав

старий жовтий картон. Для роботи картуз.

Киля теж підсіла до столу супроти небожа, згорнула в пелені

поморщені білі руки і дивилася, як він їсть. А в очах, вицвіло-горіхових, масних од ласки, ворушилося два жовті лисичі хвостики:

виль-виль, виль-виль... Пиляй бачив ті хвостики краєм ока і міг би

прищикнути їх поглядом чи словом (він не любив лукавих), але

стримувався: як-не-як —дядина.

І частувався мовчки.

566

Домочадівка була не руда і не прокислувата, якою скупенькі люди

одбувають непроханого гостя чи далекого родича, а —первак, вогонь.

Пиляй наливав ще ковток, роздивлявся чарку, обертаючи її за ніжку, і

думав, що такими чарками пили, мабуть, іще за царя та й то не

селяни —так і бризкала вона у всі боки малиновими скалками проти

надвечірнього сонця у вікнах,—а од смаженої картоплі відмовився.

«Демид, тітко-дядино, ніякою їжею не вередує,—сказав.—

Демидові так: хоч і вовна, аби кишка повна. А про те, що сама кость

—не дивіться. Бо кость у Демида залізна. Демид, тітко-дядино, як

струже фуганком, то метрову, якщо не довшу, стружку жене. Та не

якусь там, а берестову».

Говорив Пиляй не дуже привітно, одначе й не похмуро, а так, як

звик говорити з усіма,—хай то начальство буде, родич, товариш а чи

так собі людина: розважно і в толок, наче брав кожне слово на

долоню, роздивлявся його з усіх боків, тоді подавав тітці, щоб і вона

роздивилася. Коли ж Демидові треба було казати щось про себе,як от

зараз, то робив він це так, ніби йшлося не про нього, а про сторонню,

хоч і добре знану й шановану людину на ім’ я Демид. В іншого така

мова про себе схожа була б на вихвальки або пиху дурну, а в Пиляя —

лише на чисту правду, від якої нічого не віднімеш і додати не додаси:

«Демид, тітко-дядино, хоч і худий, ну не блєдний, як у тій пісні

співається: «Ой, машина, колпак мєдний, сидить милий худой-блєдний»...—І навіть не усміхнувся. Суворо сказав. Пиляй завжди

суворо жартував.

«Та я ж не про те, матінкорідна, що ти кволь, неміч абощо,—аж

страхнулася Киля, і зробила круглі очі, і руками замахала на Демида,

як на дим.—Я про те, щоб ти наївся, натоптав пузце. Бо коли ж я ще

отак тебе причастую, як ти щоденно на роботу та й на роботу, усе

повз двір та й повз двір, наче дядина тобі чужа чужина...» —У

Килиному голосі забриніли сльози, вона вмовкла, ще й кінчиком

хустки попід очима двічі махнула.

Пиляй знав, що сльози ті несправжні, тому навіть не глянув на

тітку, а лиш круто скинув одну брову, подержав її так здивовано-напружену і знов опустив. Мовляв, хай полоскоче людина себе

жалощами, коли їй так хочеться. І знову налив ковток і випив

непоспіхом, роздивляючись поверх чарки по хаті, у якій ніколи за

сорок з лишком років не був: малим —батьки не пускали, авиріс —

сам не хотів.

Щоправда, отам відразу по війні одважився був понести дядькові

вечерю на різдво. Ішов до хрещеної матері, а ноги самі занесли у

дядьків двір. І не тому, що дядько і дядина родичі —дядько і дядина

тоді ні з ким у світі не родичалися,—а щоб подивитися, як у них у

хаті. Казали-бо, що там чого тільки й немає: і телефон, і патефон, і

м’який диван, і підлога дерев’ яна, і годинник аж під стелю, ще й

567

бемкає... Казать казали, а чи бачив хто насправді —хтозна: дядина

не любила, щоб до неї в дім ходили, і, вгледівши, що хтось там

пхається у двір, вибігала на ґанок або тихенько, щоб той, хто

прийшов, не почув, накидала защіпку. Демид, тоді ще Демидко, знав

це, чув од людей, від батька й матері, та от