www.ukrclassic.com.ua – Електронна бібліотека української літератури

Григір Тютюнник

МЕДАЛЬ

Н о в е л а

Десь під вечір, після кількаденної відлиги, взялося на мороз.

Данько знав про те напевно, навіть не злазячи з печі,—знав по тому,

як з хати ще опівдні змандрувала важка, настояна на кутковій цвілі

сирість, а замість неї вбрався сухий лоскотний дух, од якого стало

легше дихати, хоча й холодніше. Було в Данька ще кілька приміт:

осокір, що ріс біля причілкової стіни, перестав густи віттям і ледь

чутно задзвенів ним, а вітер у бовдурі вже не шепелявив, як раніше, і

не товкся під стріхою, а козакував собі кругом хати, посвистуючи та

порипуючи іржавим прибойцем у наличнику, на якому висіла

571

навкосяк старовинна одностулкова віконниця —єдина на всі четверо

вікон.

Данько вже кілька днів не ходив на воловник, де працював коло

бугаїв постійником, бо заслаб остаточно: ноги понабрякали так, що

вже й холоші вище як до литки не підкачувалися, попід очима

налилися важкі водяні міхури, руки стали негнучкі, немов отерпли.

Сусіди, де були молодші й здоровіші, заносили Данькові щовечора

горнятко чорної квасоляної юшки з громадського казана і, доки він їв,

точніше пив, підставивши долоню під підборіддя, розповідали щораз

одну й ту ж новину.

—Казали, дядьку, голова, щоб ви завтра на роботу йшли, бо всі

бояться до бугаїв підходити.

Данько швидко навхилки випивав юшку, завжди рівно в три

ковтки, прожовував п’ять-шість розімлілих квасолин з денця і, трохи

відпочивши від ще більшого голоду, казав:

—За юшку, передай, спасибі... А на роботу —негодящий, скажи...

Скажи: ніг не подужає дядько. Мовляв, руками ще сяк-так володає, а

ногам —квит...

Сусіда мовчки погоджувався, бо й сам бачив, що дядько зовсім

охляли, забирав порожнє горня і йшов собі. А Данько ще довго

ворочався на холодній черені, боячись заснути, бо тоді йому верзлася

їжа: куліш, затірка, оладки з кукурудзяного борошна, товчена

картопля, житні пироги з буряком та калиною —одне слово, те, що

він їв останні два роки по демобілізації. То були тяжкі, виснажливі

сни. Данько прокидався від них украй змучений, обмацував

тремтячою рукою холодні простінки, коминок, широко розплющував

очі, намагаючись збагнути —наснилися йому ті ласощі, а чи й справді

він їв...

Та найтяжчими були сни з тих часів, коли він воював у Польщі.

Тоді йому снилися й пахли інші страви —такі масні, що з них і пара

не схвачувалася, і такі густі, що й ложкою не повернеш. А ще

вздрівалися й пахли йому молодою живицею сиві Сандромирські

сосни та по-вранішньому вологі піски на косогорах, і дими з ротних

кухонь були такі голубі й прозорі, що зливалися з небом і манили

кудись, немов хотіли піднести його, Данька, тоді ще не старого

дебелого солдата петеерушника, кудись високо-превисоко, під

самісінькі хмари...

—Дядьку, дядьку! —загукали раптом знадвору і постукали в

шибку: —Чуєте, дядьку Даниле? Казали голова, щоб ви швиденько

вставали та йшли в сільбуд.

—Чого? —кволо запитав Данько. Але, збагнувши, що його з-під

вікна не почують, тяжко звівся на лікоть і, набравши в злежані легені

більше духу, крикнув: —Чого, питаю?

572

—Хтозна, не кажуть! Звеліли тільки, щоб ви вставали та йшли

мерщій...

Данько зітхнув і приліг на подушку. А перепочивши якусь хвилю,

став обертатися ногами до злазу.

В сінях він довго обмацував темні закутки, доки знайшов старий

навильник, що правив йому за костур, і, важко підтягуючи ноги,

переступив поріжок.

Надворі було вже поноченько, хоч заграва на заході ще не згасла, а

тільки опустилася нижче до землі й затужавіла над обрієм густо-червоною смугою. На річці тьмяно поблискував тоненький після

відлиги лід, пахло мерзлими верболозами та сухими очеретами, а по

горі попід лісом синіли прикидані снігом скирти, обсмикані знизу і

тому схожі на великі гриби.

Де-не-де по селу вже світилося, і ті поодинокі, негусто розкидані

вогники зорили з-під стріх, як вовчі баньки з-під приметених кущів...

Однак у більшості хаток не світилося й не куріло з бовдурів, як то

бувало завжди зимовими вечорами. Це трохи підбадьорило й

заспокоїло Данька —не тільки йому скрутно, а й людям,—і, важко

опершись на ціпок, він потяг за собою широкий, як борозна, слід у

пухкому наметі.

По дорозі до сільбуду не видно було й лялечки. Данько дійшов до

мосту і там пристояв трохи, зіпершись одною рукою на поручень, а

другою на костур. Під мостом гули од морозу палі, тоненько дзуреміли

протяги, наче хтось у порожню пляшку дув, і було трохи моторошно

слухати ту вечірню зимову пісню. Данько рушив далі. Посеред мосту

його разів зо два хитнуло вітром, так, що він аж заточився був, але не

впав, лише сперся на костур, як старий ворон на підранене крило.

В сільбуді Данька, мабуть, уже давненько ждали, бо виконавець

зустрів його ще на порозі й одразу ж повів у ту половину приміщення,

де була сільська Рада, просто в кабінет голови. Там при світлі двох

великих каганців сиділо кілька членів виконкому, бригадири й голови

колгоспів. Побачивши Данька, вони привітно заусміхалися йому й

один поперед одного припросили сісти, поглядаючи при цьому на

молоденького уповноваженого з району, що врочисто підвівся

назустріч