www.ukrclassic.com.ua – Електронна бібліотека української літератури

Григір Тютюнник

ДИКИЙ

Світлій пам’ятіВасиля Шукшина

п р и с в я ч у ю

Коли Санькові Бреусу нейти на роботу —випадаєце не часто, а

хіба що в неділю у передобід і полудень,—тягне його між люди. Не

поговорити, ні. На балачку Санько і змалку мамулуватий, через що й

прозвано його Диким. І не послухати чиєїсь мови, бо все те, про що в

селі водиться гомоніти, вже чуто й перечуто. Однак і в хаті самому

нудьга,тільки мухи гудуть та радіо в чорному ящичку на стіні

шкабарчить: уже рік чидва як несправне.

То вдягається і йде. В нових чоботях казенного крою (сестра-офіцерша прислала), синьому галіфе з голубими кантами і сукняній

гімнастерці до стоячого коміра з червоним підкомірцем. А до всього

ще й картуз військовий, без кокарди, щоправда, — теж сестрин

подарунок посилкою. Нігаліфе, ні гімнастерка не облягають Санька —

мабуть, офіцер сестрин гладший,—тільки шиятуго сидить у комірі,

тверда і засмагла, якчервоний хром, та плечі розпинаютьсорочку

так, що й шви розходятьсяі нитку видно. Агаліфе —торбою. І,

вдягаючи його в неділю чи свято, Санько щоразу прикидає, який-то

завширшки ніколи небачений його зять, чи шуряк, чи свояк...

206

Надворі за ворітьми Санько трохи пристоює, зиркаючи з-під

блискучого низько насунутого на брови козирка дикувато чорними

очима далеко по вулиці, і розмірковує, куди його податися: до лавки,

чи до клубу, чи на автобусну зупинку, подивитися, хто сідає, хто встає

та куди піде — всело чи на хутори. А то, буває, визирне у віконце

якась проїжджа краля в синіх або червоних окулярах, то можна й

побавитися —підморгнуть, а чи палець великий показати: мовляв,

гарна ти дівка! Трапляються такі, що й окуляри знімуть та помружать

на Санька грайливенькі підведені очі, а здебільшого копилять губу і

одвертаються: пхе... Ну-ну, паняйте далі, в свою пхекалівку!

За хатою, чути Санькові, у дикій груші й далі —у вільшині до самої

річки —солов’їне грище любовне, на всі голоси й підголоски, далі,

ближче, з усіх боків, просто в душу неначе тьохкає, і душна низова

луна аж мліє од тих солов’їних стражданнячок.

«Ач, скільки їх нашевкалося сей год,—думає Санько.—Як повна,

брат ти мій, шапка пшона!»

А сам никає очима од хати до хати, по вигону, попід вербичками

вздовж вулички. В будень на кутку дивись не дивись, а нікогісінько,

та ще весною, не побачиш, усі на городах, та по дворах, та по

роботах. А в неділю, як сонце, кутяни виходять за ворота і сидять: хто

на лавочці коло хвіртки, хто на стільчику, а хто йшов та зупинився

погомоніти —навпочіпки або підібгавши ноги по-турецьки на

молодому, ще чистому спориші. Гу-гу, гу-гу,—про політику, в якій не

тямлять, про нову лавошницю ледачу (що не попроси подати —

кривиться), про торгівлю з Китаєм, що нібито знову буде (хтось десь

чув, що китайські ліхтарики далеко світять), а найдокладніше про те,

як ловко після дощу городина вгору пішла.

Оно посеред вигону дід Лука сидить, у газету козирком уткнувся —

усе щось вичитує! —і корову на налигачі держить. Корова пасеться

між будячками, одганяє головою мух і разом з налигачем смикає й

Луку, так що інколи йому аж картузик падає з голови на газету. Тоді

вінсердитющозиркає на корову, однак не лається (годувальниця ж),

а мовчки надіваєкартузі знову вшниплюєтьсяв газету.

— Що, діду, інтересного вичитали? —гукає до нього Санькоі

сміється очима, бо відколи пам’ятаєЛуку, все він щось у газетах

шукає.

— Та ось пишеться,—хрипко одказує старий,— що приїжджаву

Америку якийсь король з новою королевою... То яоцей недоберу: як

це —з новою?

—Х-га-га,—сміється Санько самими грудьми, ізглибокаі —

поблажливо.—Що ж тут добирать? Стару прогнав, амолоденьку взяв.

От вам і нова!

—Ну да! —сердиться Лука.— «Прогнав!» Тобі що король, що

мужик. Меле трясцізна й що...—І знову козирок у газету.

207

—Королі ще ласіші од мужика! —сміється Санько. І, подумавши,

додає круто, причому зіниці йому робляться, як дві краплі гарячої

смоли: —Ви краще б он подумали, де корову напасти, бо здохне на

будяках!

Лука на те ані пари з уст: що правда, то правда, а правді кільця не

вправиш —худа корова.

А оно дід Ганжа скніє під призьбою на ослінчику, спину вигнув до

сонця, на ціпок обіруч сперся і дивиться погаслими очима кудись у

безвість понад вигоном, а чи бачить що —хтозна. Смерті, каже,

виглядає. Узимку в хатіждав, а це вже й надвір виходить. «Нема йому

смерті, видно, ще не всі гріхи згадав та покаявся. Того вона й не йде!

—думає Санько і сміється сам собі: —Х-га-га!»

Така вулиця —як не дід, то баба, а то й нікого.

Правда, ще Софійка Малашкова з дитиною на руках сидить он під

ріденьким тином з паличок, натиканих у землю. Не тин, а страм. А

кращого зробити нікому: дві баби на хазяйстві й обидві нікудишні,

тільки їдять та гризуться щодня, а самій Софійці не до тину: раніше

щоночі підпирала спиною чужі хлівці та верби —з парубками, своїми

й заїжджими, а тепер дитину глядіти треба. Чи знає вона хоч, од кого

та дитина, х-га-га!.. Сидить, цвіте щоками. Аж іздалеку видно. А крізь

тин, поза плечима в неї, пнеться до сонця бузок молодий і теж цвіте.

Санько рушає до Софійки, перестрибуючи глибокі ще з весни колії,

що їх трактор прорізав,як молоковозку до большака тягав.

—Хоп! Хоп! —весело й легко видихає Санько, перестрибуючи колії,

а чоботи й собі —рип, рип! Добру взувачку офіцерам шиють,

ганчір’яний хром так би не рипнув.

—Здоров, дівко, чи пак, молодице! —каже, підходячи до Софійки,

і сідаєпоруч на лавочці з вільховоїдошки, що тріснула вздовж. А