так вразило Ониська, що він зовсім був осліп від хвилюванняі, мабуть
би, впав у річку, помацки йдучи містком, якби поперед нього не
гуркотіла якась підвода.
Тижнів зо два, як і слід людині, в котрої зроду-віку небуло в руках
нічого путящого й раптом опинилося, Онисько гонорився перед
Кіндратом з усієї сили, бив бурла, як то кажуть, всяк натякаючи тим,
що він і сам своєму добру ради дасть, однак таки не дав і змушений
був погодитися на пай.
81
Звідтоді він уже не стримів цілоденно біля свого обідраного плоту,
аби підбити когось на балачку, а нап’явши обстрьопану мадярську
шинелю, цибав щовечора через місток до Кіндрата, високо тримаючи
голову й загадково посміхаючись зустрічним, наче хотів сказати їм: «А
в мене щось є!»
Тим часом у Кіндратовому хлівчику місячними ночами виспівував
рубанок, пахла деревієм суха дубова стружка, веселенько цебеніло
крізь шалівку каганчикове світло і було чути, як господар вряди-годи
мугиче пісні або гомонить сам до себе. Коли ж приходив Онисько,
чоловіки співали вдвох, виводячи чогось старовинного, що неодмінно
будить у похилих селян рясні спогади про роменські рушники в кутку
на образах, завзяту різдвяну бійку посеред річки, дівочі сорочки,
пісненько вишиті на рукавах чорним або калиновим хрестиком, та
гнучкі вербові кладки через рови з весняною водою, що й досі ділять
старе українське село на кутки й прикутки.
Після кожної такої пісні, розчулені спогадами, а ще дужче —своєю
таємницею, приятелі випивали по ковтку «домашньої», прихованої в
тирсі під верстаком, і закурювали. Тоді в хлівчику западала тиша,
крізь шалівку разом із світлом просмоктувався цигарчаний дим,
витягаючи за собою на місячне подвір’ я шепіт прихованої від усього
світу мрії:
—А макушки які будуть?
—Та такі, як з полумисок, а мо’, трохи й менші —подивимось...
—Угу... І мірчук, значить, братимемо...
—Коли б даром!
І знову, десь аж запівніч, витьохкував у хліві рубанок, пахла
деревієм суха дубова стружка, снувалася й завмирала під стріхою
старовинна пісня про двох лебедиків-молодців у смушевих шапках
набакир та голубих стрічках, що так і стеляться по вітру, по морю, по
тихій воді...
Так воно йшлося довгенько. А як рушили пізні осінні дощі і ночі
зробилися мулкими та невеселими, всі кутки й прикутки на селі
облетіла неждана-негадана чутка: Онисько в паю з Кіндратом
Шовкуном пускають власну олійницю!
Потяглися до Кіндратового двору, мовдо млина, валки піших і
кінних забійчан — зхуторів, сіл, слобід. Над річкою густо запахло
гарячою олією, день і ніч біляКіндратових воріт не вгавав
ярмарковий гармидер, від котрого, за словами рибалок, навіть щуки
попід лозами перестали скидатися й змандрували в глухі ковбані між
очеретами.
Село перестало бути глухоманню.
До нього, спочатку коли-не-коли, а далі все частіше й частіше,
почали наїздити різні уповноважені, фінагент Білан, а також
дільничний міліціонер Гапошка —трусій самогонки, крадених
82
буряків, кукурудзи, сіна, соломи, вільшичок з лугу та іншого
колгоспного майна, яке не видавалося на трудодень.
Всі ці високі гості безпремінно зупинялися на ночівлю в Кіндрата
Шовкуненка (хоч до райцентру рукою подати), бо знали напевне, що
господар і пригостити як слід спроможеться, і тепленької олійки
жбанок у бідарку вкине з оберемком сінця чи соломки та ще й
прикаже: «щоб у бічок не мулило»...
Робилося все це вдосвіта, поки людське око спить. А як тільки з-за
пруга випиналося сонце, біля олійниці тільки й чути було:
—Онисію... А бий мене сила Божа —забув, як вас по батькові!
Онисію Титовичу, як би мені той... до полудня забити, бо таки жїхати
далеко...—А там, дивись, очима морг-морг, по пазусі долонею ляп-ляп. І палець угору: мовляв —первак...
—До полудня, кажу...
—Та вже раз іздалеку...—добрішає Онисько, бічком наставляючи
дядькові кишеню під важку, зогріту в пазусі пляшку, і запускає в
лантух із соньками широку, як цебро, гільзу з-під німецького снаряда,
мірку.—Раз треба, братця, то треба...
За короткий час олійникування придбав собі Онисько нову
кухвайку, прострочену на спині двома красивими дугами, повненьке
кавалеристське галіфе, обшите шкіряними леями на колінах і в паху,
хромові чоботи-витяжки з парубоцькими брижами в халявах, і тепер,
ідучи селом, уже не тулився до воряччя, аби поступитися стежкою
зустрічним, бо люди, забачивши Ониська ще здалеку, самі давали
йому дорогу, улесливо посміхаючись при цьому, хоч добре знали, що
Ониськова гільза-мірчук, доведися бити олію, меншою від тої
посмішки нестане, а гвинт не придавить макушки дужче, ніж треба...
Взимку ж, холодними забійними вечорами, до Ониська внадилися
сільські чоловіки —тойпогрітися (адже соломи у господаря повен
двір), інший олійки купити або позичити (її в Ониська, як у криниці
води),—і починалася балачка:
—От ви всі тут мудрі, розумаки...—прискалюючи п’ яненьке око,
заводив Онисько.—Ану ж скажіть мені, чого салозамерзає, а олія —
ні! —І, виймаючи з миски прозеленувату картоплю, вщерть залиту
олією, пояснював:
—Того, к приміру, що соньок теж не замерзає, який би там мороз
не брався. А свиня —мерзне. Я сам під хронт бачив у полі мерзлих
підсвинків...
—Тобі, Онисію Титовичу,—озветься, бувало, котрийсь із дядьків,—
поки оце твоя бере, хату б зіп’ясти, а то й повернутися ніде...
—Хе, хату...—поблажливо всміхався Онисько.—А навіщо вона
мені здалася —хата? Ти в мене питав? Ні... А отаке чув —не красить
ізба вуглами, а красить пирогами? Теж ні... Так дивись!
83
При цих словах Онисько