дядькам глибоке підпілля, щільно заставлене пляшками з олією, що од
шийки до шийки були вткані цупкою сірою павутиною.
— Бачили? Отож! Я зараз що схочу, те й придбаю: хату, дівку,
духову музику —все! Так не хочу... Така моя воля!
Однак найчастіше Онисько повертався додому опівночі п’яний,
осліплий від горілки і, якщо йому щастило бодай .навпомацки здибати
десь у кутку свою жінку, починав люто бити її сухими, гострими в
щиколотках кулачками, доки не втручався Семен. Тоді Онисько враз
одходив, хапав хлопця за куксу, ялозив по ній мокрими слизькими
губами й варнякав:
— Сьома! Чув, синок... Я тебе озолочу! За гвинт —озолочу!
Діжурку, галіфе, самокатну —щохочеш! Невістку? — Вибирай! За
нас усяка вискочить, ще й богу дякуватиме!..
Скляне Семеновеоко підпливало сльозою і гостро блищало при
каганці. А Онищиха, дивлячись на те, починала ще дужче плакати й
дорікати чоловікові:
—Боже, Боже, де твоя воля! Дитина через той клятий гвинт руки
позбулася, а він отаке верзе.
—Що рука! —вигукував Онисько.—Рука! Зате ж гвинт оно —як
рука! Макушку як придавить, то олія з неї так і чвиркає в усі боки!
А одного разу перед світом Онисько прокинувся ще нетверезий, з
глухими дзвонами в голові, й роздягнутий, простоволосий прибіг до
Кіндрата.
—Ану Лишень угадай, чого я прийшов? —стримуючи підступну
посмішку, запитав у спантеличеного зі сну односума.
—Та скажеш, Онисію Титовичу...
—Прийшов виймати гвинт!
—Навіщо?! —отетерів Кіндрат.
—А на те, щоб ти попробував забити олії без гвинта... Хе-хе,
зумієш? М-мудрець превеликий!..
І хтозна, чим кінчився б Ониськів блуд, якби все на світі не
заморювалося, навіть залізо.
Якось повесні приїхали в олійницю слобідські хлопці, щойно
демобілізовані з-під Берліна, в орденах і медалях, кремезні, бідові,
налягли на гвинт, допомагаючи Кіндратові, і —перервали...
— Устало железо,—сказав один з них Ониськові, видно, колишній
механік, роздивляючись два уламки.—Капут, старік. Алес капут.
Порвався гвинт, а разом з ним, як сон, як привид, увірвалася й
Ониськова доля — б л а г о с л о в і н н я ...
— А що —«музики», «духовий оркестр»?..—сміялися з Ониська
сільські дядьки, коли він уже зносив і кухвайку, і чоботи-витяжки, і
галіфе з шкіряними леями.—Купив, кажеш? Багатир!..
84
***
— Дзик-дзик-дзик...—бринить цілими днями над Ониськовою
головою, вже густо посивілою, попідвіконню, понад стріхою. Бджоли
летять. Просторо їм тут, позаяк ні деревця, ні кущика немає в
Ониськовому дворі. Пустир. А похизуватися старому за давньою
звичкою кортить. В’їлося. Так нічим... Хіба ото Павлушковими
бджільми, що проклала собі шлях на поле саме через його подвір’я...
Онисько, певне, уже б давно помер, коли б у його душі, мов
зернятко в цвілому зовні горіхові, не кублилася надія на якийсь
чудернацький випадок. Благословіння...