Григор Угаров СЛІДАМИ ВИГНАНЦЯ

^©   http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література

З болгарської переклав ІВАН БІЛИК

Малювали АНАТОЛЬ СИЛАЄВ та ЄВГЕН ГОНЧАРЕНКО

Перекладено з видання: Григор Угаров. По следите на заточеника. Народна култура. София. 1956

Ми були щасливі…

Прийшли білі!

…

Наша лібата була велика,

Веселі хатинки аж тріщали від добра.

В хатинках жили дужі люди

— Чоловіки, жінки й діти.

…

Прийшли білі!

…

Вони сказали нам:

«Ця земля тепер наша,

Ці ліси тепер наші,

Ця ріка тепер наша…»

…

Прийшли білі!..

Негритянська народна пісня

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Капітан Сілва Порту. Гонсалві та негреня Домбо. Протока Сліз. Корабельна катастрофа. Капітан не дотримує слова

І

Анічогісінько не віщувало близької небезпеки.

Сонце стояло на вечірньому прузі. Небокрай палахкотів жовтогарячою загравою. Морська гладінь ледь тремтіла. Тільки де-не-де скипала кучерява хвилька, блиснувши проти сонця розпеченим сріблом. Повільно танув за кормою молочно-білий слід корабля. Всю неосяжну морську широчінь немовби затягало прозорим рудуватим серпанком. Але небо лишалось синє, глибоке і ясне. Попелястої примари урагану не було й згадки. Тільки поволі дужчав вітер, напинав вітрила, й сумно порипували щогли.

Ще й досі не видно було суходолу, але чайки зграями прилітали назустріч кораблеві й сідали на лаштунках. Це були перші провісники материка.

І незабаром матроси, які щойно заступили на вахту, помітили на обрії невиразну темну смужку берега…

У такий на диво сприятливий час торговельне судно «Реженерадуш»^[1] поверталося з далекої плавби. Старий морський вовк Сілва Порту, капітан корабля, вже втретє огинав Мис Доброї Надії. Після повстання 1846 року^[2], що в ньому він бився на боці «вересневців», Сілва Порту жив як вигнанець і відтоді не кидав якоря в жодному португальському порту. Він водив корабель між містами Рангун і Джібуті, звідки вантажі іншим судном переправлялися в Лісабон. Ці роки капітан тричі борознив Атлантичний океан і за наказом фірми доходив аж до Бенгалі.

Цього разу Сілва Порту не мав підстави скаржитись на долю: і екіпаж, і сама барка^[3] поверталися з рейсу в належній формі. Тільки в капітана й досі ще не гоїлася рана на лівій нозі.

Цей сивий шістдесятирічний бородань з почорнілим од морських вітрів обличчям, з капшучками під очима, присадкуватий і кремезний, мов одлитий з чавуну, й досі був жвавий, прудкий і рухливий, як і тоді, коли вперше зійшов на корабельну палубу.

Народився Сілва Порту в портовому містечку Албуфейра у нестатковитій родині. Змалечку лишившись сиротою, Сілва виріс серед таких самих, як і він, голоребрих безпритульників на березі моря. Змінивши безліч професій і хазяїв, нарешті потрапив на корабель, його взяли юнгою, бо в ньому таки відчувалась успадкована від діда-прадіда матроська кров.

Коли згодом Сілва Порту став командувати кораблем, то добрав собі екіпаж з гурту своїх давніх знайомих — колишніх волоцюг та безпритульників. Молодий капітан перший у всьому португальському флоті скасував споконвічну «корабельну кішку»^[4]. І на йото кораблі за всі роки не трапилося жодного заколоту чи бодай спалаху невдоволення. Сілва Порту був людина справедлива й жив з екіпажем у злагоді.

В часину доброго гумору, закусивши зубами цибук куценької люльки з бляшаним ковпачком, він був не від того, щоб попишатися своїми кревними зв'язками з Васко да Гамою^[5]. Багато хто сумнівавсь у цих зв'язках. Але Сілва Порту й сам давно вже здобув собі славу мужнього й досвідченого моряка, який без ніякої лоції^[6], мов долоню власної правиці, знав океанські шляхи, небезпечні місця з підводними рифами й напрямки усіх вітрів, а найголовніше — якимось вовчим нюхом наперед відчував наближення бурі, навіть коли море здавалось найбезневиннішим.

Останнім часом капітана в рейсах супроводжував його одинак Гонсалві. Батько й син мов дві краплини води були схожі одне на одного. Хлопець видався такий самий мизатий, куцов'язий і кремезний, із сміливими ясно-зеленими котячими очима…

Цього разу корабель повертався з новою людиною на борту — восьмирічним негреням Домбом, тоненьким і гнучким, як пальмовий пагін, з чорною, мов базальт, шкірою й дрібнюсенькими кучериками на голові. Лише крейдяно-білі зуби блищали в хлопчика на виду.

Його знайшли матроси в мангровому лісі на березі океану. Здичавіле, мов звірятко, хлоп'я блукало джунглями, їло дикі плоди, спало в гілляччі на деревах. Спершу Домбо злякався білих людей, заверещав і почав прудко спинатися на дерево. Але Гонсалві зсадив його звідти й відніс на корабель. Дорогою хлоп'я пручалось, намагалось вкусити Гонсалві в руку й видертись на волю. Тільки коли Гонсалві пустив хлоп'я на палубу й нагодував, воно переконалося, що білі люди не збираються його вбивати.

Спершу Домбо тікав од матросів, ховався по закутках і звідти злякано глипав на всі боки очима. Лише як підходив Гонсалві і брав його за руку, Домбо довірливо йшов слідком за ним.

Кожна річ на кораблі дивувала й жахала малого. Попомучився Гонсалві, доки змусив його торкнутись вінчестера. Тремтячи всім тілом, Домбо нарешті доторкнувся пальцем до приклада — й ураз відсахнувсь, неначе впікся. А коли Гонсалві вистрілив з вінчестера в акулу, негреня пронизливо заверещало, впало долілиць на палубу й довго лежало, мов неживе.

Поступово між Домбом і Гонсалві виникла міцна дружба. Домбо виявивсь тямущий і меткий хлопчина, швидко оговтався серед білих і почав потроху розуміти їхню мову.

А згодом Гонсалві дещо довідався про життя негреняти. Вперше Домбо побачив білу людину, як батько татуював його. А татуюють негренят після семи великих дощів, тобто, коли дитині піде восьмий рік. Леопарди, як називав Домбо португальських колоністів, удерлись до лібати^[7], коли після дощів уперше зійшов повний місяць. Вони заходилися стріляти в людей з «вогненних луків». Потім підпалили очеретяні хижки. А тоді похапали всіх чоловіків племені й закували в залізні кайдани.

Домбо на власні очі бачив, як один білий напасник розтрощив череп його матері, й вона впала на землю. Хлопчик плачучи метнувся до матері, але в обличчя йому блимнуло чорне око «вогненного лука». Домбо