читав.

Коли надворі зовсім темніло, коли з сусідньої ферми долинало скавуління собак, а у віконці нашої кухні спалахувало світло, я нарешті рушав додому. Мати варила вечерю. Я піднімався на третю приступку сходів, що вели на горище, мовчки сідав на неї і, прихилившись чолом до холодного пруття поручів, дивився, як вона розпалює вогонь у кухні, освітленій однією-однісінькою миготливою свічкою.

Та ось з'явився той, хто відірвав мене від цих тихих дитячих радощів, той, хто задув свічку, що освітлювала лагідне материнське обличчя, схилене над вогнем, топ, хто загасив лампу, під якою пізніми вечорами, коли батько міцно зачиняв дерев'яні віконниці на засклених дверях, збиралася наша родина. Це був не хто інший, як Огюстен Мольн — Великий Мольн: так його невдовзі назвали учні нашої школи.

Відтоді, як він приїхав до нас, себто з перших днів грудня, школа вечорами вже не стояла пусткою: після четвертої години ніхто не квапився йти додому. І хоч у відчинені двері віяло холодом і кричали чергові, що носили відра з водою для миття підлоги, завжди зо два десятки учнів, які жили в містечку та довколишніх селах, лишалися в класі, юрмились довкола Мольна. І зав'язувалися довгі суперечки, нескінченні розмови, до яких потроху, з почуттям тривоги й водночас задоволення, прилучався і я.

Мольн мовчав, але саме задля нього всі базікали навперейми, і то один, то інший з найговіркіших учнів, зажадавши загальної уваги й закликавши у свідки по черзі кожного з друзів, що гучно висловлювали своє схвалення, починав розповідати довгу історію про якесь бешкетування, і всі слухали, пороззявлявши роти й нишком сміючись.

А Мольн сидів на парті, гойдав ногами й про щось розмірковував. Інколи він теж сміявся, але зовсім тихо, мовби приберігав справжній, гучний сміх для якоїсь кращої історії, відомої тільки йому самому. Потім, коли надворі вечоріло й крізь шибки до класу цідилося так мало світла, що вже не можна було розгледіти гурт школярів, Мольн нараз підводився й, розштовхавши натовп, що тісно оточив його, кричав:

— Досить! Ходімо!

І всі ступали слідом за ним, і ще довго з темряви далеких вулиць до мене долинали їхні крики…

Тепер іноді йшов з ними і я. Разом із Мольном я доходив до брами сільських стаєнь та хлівів тоді, коли господині доять корів.

Ми зазирали до майстерень, і з глибини темної кімнати під стукіт верстата долинав голос ткача:

— О, студенти прийшли!

Десь перед вечерею ми опинялися неподалік бульвару, в стельмаха Дену, що був і ковалем. Його майстерня містилася в колишньому заїзді з великими двійчастими дверима, завжди навстіж відчиненими. Ще з вулиці чути було сопіння міхів, і у відблисках гарячого жару миготіли постаті селян, які залишили біля брами віз, щоб трошки погомоніти; вряди-годи там з'являвся школяр, схожий на нас; прихилившись до дверей, він мовчки дивився, як працює коваль.

Ось тут за тиждень до різдва все й почалося.

Розділ третій «Я ЗАХОДИВ ДО КРАМНИЧКИ КОШИКАРЯ»

Дощ періщив цілий день і вщух лише ввечері. День був страшенно нудний. На перервах ніхто не витикав носа зі школи. В класі не стихав голос мого батька, пана Сереля:

— Замовкніть, шибеники!

Після останньої перерви, — або, як ми її називали, останньої «чвертки години», — пан Серель, що кілька хвилин задумливий снував сюди-туди, зупинився, ляснув лінійкою по столі, аби урвати гамір, який звичайно зчиняється наприкінці уроків, коли клас починає нудьгувати, й спитав у сторожкій тиші:

— Хто поїде завтра з Франсуа зустрічати пана й пані Шарпантьє?

Це були мої дідусь і бабуся. Дідусь Шарпантьє, колишній лісничий, тепер уже пенсіонер, носив великий сірий вовняний плащ і кролячу шапку, яку називав «своїм кепі». Молодші школярі добре його знали. Щоранку, вмиваючись, дідусь, мов старий солдат, хлюпався у відрі з водою, смикаючи себе за борідку. Діти оточували його і, заклавши руки за спину, з шанобливою цікавістю стежили за цією процедурою… Знали вони й бабусю Шарпантьє, маленьку літню селянку в плетеному чепчику, бо Міллі не раз приводила її до класу малюків.

Щороку, за кілька днів до різдва, ми вирушали до Ла-Гара зустрічати їх з поїзда, що прибував о четвертій годині дві хвилини. Щоб побачитися з нами, вони перетинали весь департамент, навантажені торбами з каштанами та загорнутими в серветки різдвяними стравами. Щойно вони, тепло вдягнені й трохи зніяковілі, всміхаючись, переступали поріг нашого будинку, ми зачиняли за ними всі двері, — і починався чудовий тиждень радощів та розваг…

Щоб привезти з вокзалу дідуся й бабусю, разом зі мною треба було послати ще когось, звісно, поважного, хто б не перекинув усіх у рівчака, і досить добродушного, бо дідусь Шарпантьє будь-якої миті міг вилаятися, а бабуся любила погомоніти.

На запитання пана Сереля дружно відгукнувся десяток голосів:

— Великий Мольн! Великий Мольн! Та пан Серель удав, ніби не чує. Тоді одні почали кричати:

— Фромантен!

— Жасмен Делаж! — вигукували інші.

Наймолодший з братів Руа, той самий, що любив сісти верхи на свиню й пустити її шаленим чвалом по довколишніх полях, вереснув:

— Я! Я!

Дютрамбле й Мушбеф несміливо піднесли руки.

Мені хотілося, щоб батько вибрав Мольна. Це була б чудова прогулянка на візку, запряженому віслюком! Мольнові теж кортіло поїхати, але, набундючившись, він мовчав. Усі старші учні позалазили, як і він, на парти, поклавши ноги на лавки, — так ми звичайно сиділи в хвилини веселих перепочинків у заняттях. Коффен, піднявши поли блузи й обв'язавшись ними довкола пояса, обхопив залізний стовп, що підпирав сволок, і на радощах почав дертися на нього.

Проте пан Серель охолодив наш запал, сказавши:

— Що ж, поїде Мушбеф!

І всі мовчки повернулися на свої місця.

О четвертій пополудні ми стояли вдвох із Мольном посеред холодного подвір'я, зораного дощовими струмочками. Ми мовчки дивилися на мокре місто, яке вже почало висихати під вітром. А ось у плащі з каптуром, зі скибкою хліба в руці, вийшов на подвір'я маленький Коффен; простуючи попід стінами й насвистуючи, він дістався до дверей стельмаха. Мольн відчинив браму, гукнув на Коффена, і за хвилину ми всі троє вже були в осяяній червоним полум'ям, жаркій майстерні, куди час від часу вривалися крижані струмені вітру. Коффен і я, всівшись біля горна, поклали ноги в брудних черевиках на білу стружку; Мольн, засунувши руки в кишені, мовчки прихилився до вхідних дверей. Вряди-годи по вулиці, похнюпивши під вітрюганом голову, проходила, повертаючись з крамнички різника, якась городянка, і ми оберталися, щоб подивитися, хто це.

Всі мовчали. Коваль