Негр кивнув, зрозумівши:

— Так, господарю.

Він сховав ножа за пояс, витер стіл ганчіркою і розстелив чисту скатертину. Потім дістав великий таз і налив туди води із старого глиняного глека. Лікар зняв сурдут, засукав рукава і занурив у воду руки. Лише тоді він буркнув собі під носа, проте досить голосно, щоб його почув незнайомець:

— Скинь одяг!

Крафт довго й зосереджено полоскав руки, ніби спеціально для того, щоб вивірити терпеливість пацієнта. Він знав, що «скинути одяг» для його гостя означає всього лише витягти голову із прорізу, зробленого посередині короткого шерстяного сарапе^[6]. Під ним, звичайно, могла бути сорочка. Але її могло й не бути…

Лікар обернувся лише тоді, коли досуха витер руки. Мексіканець стояв до пояса голий. Його тіло було зовсім біле. Чорніли, як обвуглені, тільки голова і руки…

Маленький лікар глянув на негра і показав на своє око. Раб кинувся до підсвічника і став присвічувати господареві.

— Ну, поглянемо… — почав було говорити лікар, але одразу ж змовк. Рука була зовсім холодна, нежива.

Трохи вище ліктя Крафт розв'язав зашкарублу від запеченої крові хустину. На підлогу впало кілька зморщених, почорнілих листків. Рану було обкладено павутиною. Лікар оглядав руку свого пацієнта з професійною цікавістю.

«Так… кулева рана. Прямо в кістку. Дивно, ні запалення, ні. крові… Індіяни спритно з цим справляються! Е-е-е… Так, тут уже нічого не вдієш — руки немає!»

— Де це тебе?

— Це? — перепитав мексіканець таким тоном, наче не надавав особливого значення своєму пораненню, і відповів: — Це так…

Лікар зрозумів: мексіканець більш нічого не скаже. Ще раз обмацав руку і глянув пильно на свого пацієнта.

— Треба відрізати, — сказав він. — Інакше смерть.

Мексіканець мовчав.

Він лише зблід, і його обличчя стало сірого, землистого кольору.

Лікар чомусь спалахнув:

— Та що тут і різати? На ниточці тримається…

— Так… — сказав мексіканець, — отже, різати. А я… я думав… — і, не доказавши, хитнув головою.

— Раніше треба було думати. Ну, скидай чоботи і вилазь на стіл. Ляжеш на спину.

Лікар дістав із шафки валізку і з дзенькотом висипав із неї все на широку лаву. Це були металеві інструменти — пилка, ножі, гачки, ножиці. Негр одразу ж кинувся їх витирати тією самою ганчіркою, якою щойно стер із столу.

— Ну, чого стоїш?

— А чоботи навіщо скидати?.. — перепитав мексіканець підозріливо.

Лікар махнув рукою. Він присунув крісло.

— Гаразд. Клади ноги сюди. Та гляди, обережно, щоб не порвав острогами скатерку.

Мексіканець ліг.

Величезний пістоль за пацієнтовим поясом не здивував лікаря — який чоловік у цих краях не носить зброї! Але пістоль заважав працювати, і він клацнув пальцем по його грубому дерев'яному руків'ю:

— Забери цю штуку…

Мексіканець вийняв пістоля і поклав його поряд із собою, під долоню лівої руки.

— Перевернись на лівий бік. І гляди не сіпайся…

Гостро запахло ліками. Лікар Крафт розпочав операцію. Сайлас спритно допомагав господареві — подавав інструменти, пляшки із рідинами чи, коли це було треба, знявши пальцями нагар, підносив свічку до рани пацієнта. Мексіканець важко дихав. Очі в нього були заплющені, і повіки здригалися. Краплини поту скочувалися по обличчю…

Він більше не сказав ані слова і не проронив жодного звуку. Тільки, коли в таз плюхнулося щось м'яке і важке, конвульсивно напружене тіло його раптом ослабло і подих став майже нечутний. Лікар не намагався очутити свого пацієнта. Коли операцію було закінчено, він одступив на крок і, трошки нахиливши голову набік, оглянув свою роботу. Поправив бинт і за допомогою Сайласа перевернув мексіканця на спину.

З легким шелестом на підлогу впав складений учетверо папірець. Лікар Крафт підняв його, струснув, щоб розгорнути. Це було якесь оголошення. Ріжки аркуша були обірвані. Видно було — його зірвали із стіни. Коли Сайлас підніс свічку ближче, чорні плями літер перетворилися в слова:

300 доларів винагороди за спіймання, знищення чи наведення на місце знаходження мексіканського бандита Района Касареса.

Маленький лікар почав читати вголос:

— «Прикмети… зріст — близько п'яти з половиною футів…»

Він зміряв очима мексіканця.

— Мабуть, цей вищий… А втім людина, коли лежить, завжди здається довшою! Ще що? «Віком — близько тридцяти років». Гм… Важко сказати… Може, й тридцять. А може, й тридцять п'ять… «Волосся — чорне». Ото телепні! Таж тут усі з чорним волоссям! «Очі темні». Гм! Хотів би я побачити мексіканця з блакитними очима…

Лікар безцеремонно підняв повіку в свого пацієнта.

— Ну певно! Звичайно, чорні… Ще тут щось. «Шрам на кисті правої руки». Це вже інша річ! А нумо, гляньмо…

Він нахилився над тазом і радісно скрикнув:

— Ну от! Він і є. Подумати лишень — ще б трішки, і я б викинув цю прикмету шакалам… Так, так, так… Отже, в мене на столі валяється триста доларів. Новий будинок… Табун коней… Невеликий, звісно, табун, але все ж таки… Для мексіканця — справжній маєток. Та й не лише для мексіканця…

Він повільно обійшов навколо стола і витяг з-під нерухомої долоні свого пацієнта пістоль, зважив його на руці і посміхнувся. Потім дістав флакон з якоюсь рідиною і передав негрові.

— Йому, — кивнув він на мексіканця і виразно втягнув носом повітря. — Нюхати…

Негр зрозумів. Він відкоркував флакон і підніс до обличчя чоловікові, що лежав непритомний. Той важко зітхнув, завертів головою.

Лікар звів курок пістоля.

Розділ другий КАМ'ЯНА ПІДКОВА

Будинок, у якому жив військовий комендант Накогдочес, індіяни здавна називали Кам'яною Підковою.

Власне кажучи, це був не будинок, а старовинна фортеця. Її спорудили іспанські конкістадори ще в ті часи, коли в селищі Накогдочес про американських колоністів ще й не чули. Фортецю було споруджено з таким розрахунком, щоб на випадок небезпеки витримати тривалу облогу. Викладений з каміння високий зовнішній мур мав форму підкови і був зовсім гладенький — без вікон і дверей. Лише зверху через вузькі прорізи бійниць можна було з усіх боків оглядати безмежний степ.

Усередині будівлі, вздовж усього фортечного муру, — просторі кімнати.

Раніше тут були казарми для солдатів, а тепер — особисті апартаменти військового коменданта полковника дона Агустіно Леаль де Агірре. Всі кімнати з'єднувалися між собою. Вікон не було. Замість них були високі засклені двері, кожні з яких вели на вимощене кам'яними плитами