товстою коричневою свічкою. Навколо вогника кружляли мошкара, комарі та нічні метелики. Вони часто потрапляли у вогонь і згорали. І тоді чутно було тихе потріскування і ледь помітно тремтіло полум'я.

Поплювавши на пальці, маленький лікар обережно зняв нагар із свічки. Потім відчинив віко конторки, вийняв аркуш паперу і взявся писати. Він писав старанно, витягаючись на весь свій маленький зріст, раз у раз витираючи гусяче перо вимазаною в чорнило ганчірочкою, котра висіла збоку біля конторки на довгому шнурку.

До монотонного рипіння пера іноді домішувалося бурмотіння. Лікар Крафт проказував уголос ці фрази:

— … Багатства Техасу величезні. Клімат прекрасний. Тут не тільки виростають різні культури, але є дуже багато корисних копалин: золото, срібло, мідь, олово. Висилаю зразки і карту покладів… Вважаю за цілком необхідне використати всі можливості для подальшої колонізації Техасу американськими громадянами, поки мексіканці не закрили кордону. Присилайте якомога більше колоністів — кого завгодно, бодай навіть злочинців. Якщо тут буде багато американців, ми з часом зможемо захистити наші права на Техас…

Лікар перелякано закусив губу, озирнувся і якийсь час писав мовчки. Та недовго. Незабаром він знову замурмотів:

— Джон Гюнтер діє. Він запевняє, що на випадок сутички з мексіканськими регулярними військами команчі, навахічірокі та інші індіянські племена стануть на наш бік. Однак про відкрите повстання говорити ще рано. Комендант місцевого гарнізону полковник Агірре — хитра, небезпечна людина. Це особистий друг генерала Санта-Анна і запеклий ворог колонізації Техасу. Його треба… треба…

Лікар принишк. Цього разу він пильно дослухався. Біля каміна на трав'яній маті спав, хропучи, Сайлас. Але чого раптом змовкли койоти^[2]? Лише ночами ці полохливі тварини насмілюються підійти близько до житла і вити майже під самісінькими вікнами. Та варто їм відчути поблизу людину, як вони одразу замовкають і безшумними тінями вислизають у степ, швидко зливаючись із чорними плямами чагарів чапаралю^[3].

Лікар Крафт квапливо дописав кілька слів, акуратно склав аркуш і, відкинувши ріжок старого індіянського килима, вийняв шматок дощаної підлоги. Із досить глибокої ямки він дістав важку шкіряну торбу, в якій зберігав зразки пребагатих техаських руд, сховав на дно тайника донесення, кинув туди ж і шкіряну торбину і закрив дощечкою. Коли лікар Крафт розрівняв килим і випростався, його обличчя, рожеве від припливу крові, здавалось, аж помолодшало.

Знадвору, через зачинені віконниці, уже виразно чути було цокіт копит. Дзенькнули остроги, — вершник спішився…

Будинок аж загув від важких ударів. Грюкотіли не в двері, а в віконну раму.

«Пацієнт? — подумав лікар. — Дивно… В такий час!..» Він торкнув за плече Сай-ласа. Глухий негр одразу ж схопився і напружено впився єдиним оком у свого господаря. На мигах лікар дав зрозуміти рабові, що хтось стукає і треба відчинити двері. Але слід бути обережним і про всяк випадок взяти ножа…

Негр, відколи став Крафтовим рабом, розмовляв лише по-іспанськи, хоч знав цю мову дуже погано.

— Так, господарю. Сайлас усе розуміє. Вбивати не треба. Тільки стежити. Дуже стежити. — Він витяг із-за пояса величезного ножаку і пішов до дверей.

За роки життя в Техасі лікар Крафт засвоїв правило: «Якщо не можеш показати хоробрості, то щосили намагайся приховати боягузтво». Ось чому він узяв із столу те, що попалось під руку, — це були аптекарські терези — і сів спиною до дверей. Він уважно стежив за хитанням порожніх шальок.

Стукнули двері. У кімнаті пролунали тверді кроки і дзенькіт острог. Сайлас затупотів босими п'ятами, і лікар зрозумів, що негр стоїть за спиною в гінця. Стрілка терезів тремтіла.

«Ні, не мексіканець, — збагнув лікар, — скорше за все наш колоніст, ковбой… Нахабні й грубі хлопці, та як побачать лікаря, їм одбирає мову. Досить показати їм клістирну трубку чи флакончик із рициною…»

Шальки терезів заспокоїлись, і стрілка перестала тремтіти. Прибравши байдужого виразу, лікар повільно підвівся і повернувся до прибулого. Чорти б його побрали! Це був… мексіканець! Великий чолов'яга років під тридцять, з обвітреним вилицюватим обличчям і темними, майже чорними очними западинами. Він тримав у руках крислате солом'яне сомбреро. До спітнілого лоба прилипло скуйовджене волосся. Ні… й не пеон^[4].

Надто відкритий, сміливий погляд. Чоловік був у вузьких штанях вершника з пристебнутими до них чапарерас — широкими пасмугами з товстої шкіри. Вони захищають ноги верхівця від колючих чагарів і гострих, іноді отруйних шпильок кактуса. Але ж і не ранчеро^[5]. З-під напівопущених повік прибулий дивився лікареві прямо у вічі і мовчав.

Так вони й стояли маленький лікар з білястими бровами та зморщеним обличчям і великий, широкоплечий мексіканець, з приходом якого в кімнаті запахло вечірньою прохолодою і терпким духом шкіряного сідла.

— Ну, — сказав лікар, приховуючи неприємне збентеження під гримасою невдоволення, — що… вам треба? — Вперше в житті він звернувся до простого мексіканця на «ви» і від цього збентежився ще більше.

Гість трохи розтулив чорні, спраглі губи і промовив виразно, недбало кивнувши підборіддям на своє праве плече:

— Та ось… рука, сеньйоре лікар.

Крафт добре знав — із мексіканців, особливо коли вони приходять лікуватися, слова доводиться витягувати мало не кліщами. Адже мексіканець вважає, що біль — це вияв слабості. А слабість треба приховувати.

— Ну, що… Ну що — рука? Болить, чи що? — роздратовано запитав лікар.

— Та воно й не дуже… Терпіти можна.

— То якого ж біса ти прийшов, як не болить! Та ще й посеред ночі! — зарепетував лікар і люто витріщився на свого пацієнта.

Нічого не розуміючи, негр тільки-но побачив гнів свого господаря, рушив з ножем у руці до мексіканця. Недбалим жестом Крафт угамував свого раба, і той притулився до стіни, сховавши ножа за спину.

Але мексіканця не збентежили ані грубий окрик лікаря, ані погрозливий рух негра. Ніби нічого й не сталось, він відповів:

— Та ось… Непокоїть мене чогось. Підняти не можу. — Він із помітним зусиллям намагався підняти руку, але вона висіла, як мотузка. Напівзігнуті набряклі пальці були мертвотно-білі і нерухомі.

Лікар, сердито сопучи, повернувся спиною до мексіканця і знову підняв порожні терези до рівня очей. Минула хвилина гнітючої мовчанки.

— А гроші в тебе є? — запитав він своїм звичним рипучим голосом.

— Так. Гроші є, — відповів мексіканець упевнено.

Лікар підійшов до Сайласа і розтулив перед його обличчям обидві долоні.