віджиле йде в небуття безповоротно, духовна смерть чекає кожного, хто не встигає за рухом життя.

Повість «Спати хочеться» побудовано так, що виникає враження, ніби одноманітність, утома від цього життя настільки «заколисують» людину, що вона взагалі втрачав орієнтири людяності і, вириваючись з полону «сну», бо інакше вже неможливо, направляє свій гнів не в той бік.

Та коли в цьому творі героїня — просто маленька втомлена дівчинка, вчинками якої керують інстинкти й захисні реакції, хоч і викривлені тупою і жорстокою дійсністю, то лікар Рагін змирився з «заколисуванням», навіть підвів під нього своєрідну виправдуючу філософську базу — і фізично, й духовно підкорився плину життя, не втручаючись у нього., І шлях його, — шлях знецінення самого себе, — від ідеальних юнацьких поривань приносити користь і робити добро до пацієнта палати № 6 — закономірний.

А. П. Чехов чи не перший у світовій культурі торкнувся питання взаємодії духовної сутності людини зі світом, який цю сутність і сформував. Сформував, а сам пішов уперед, — у плані своєрідного змагання. Йдеться про життєздатність принципів, насамперед моральних, які дозволяють людині відчувати свою значимість. Людина сформувалася на певних принципах, а життя пішло вперед, змінилася орієнтація. Відмовитися від себе колишнього, переорієнтуватися? І втратити себе? А залишитися таким, як був, — чи не відстати, загубитися в часі? Саме на такому роздоріжжі, коли по-старому жити вже неможливо, а як жити по-новому, — невідомо, опинився і Васильєв з оповідання «Припадок», і Лаєвський із повісті «Дуель», і цілий ряд героїв із знаменитих чеховських драм.

Здається, герої Чехова, — маємо на увазі насамперед п’єси, — знають про себе й про інших усе. Знають так, що їм нічого сказати одне одному. Дія, особливо в п’єсах, розгортається не за сюжетом, а стимулюється внутрішніми, часто невцмовленими психологічними порухами. Герої не знаходять один одного, інші для них — власні тіні. Щастя раптово повертається до них нещастям. Іванов, піднявшись на пік удачі, стріляється, як і Костя Треплєв у «Чайці». Лопахін, купивши вишневий сад, плаче. Цінності ніби постійно девальвуются чи повертаються у свою протилежність. То чи є щось стале, ідеальне?

І тут, нам здається, Чехов задовго до того, як, приміром, екзистенціалісти поставили ці ж питання, дав на них відповідь. Так, його героїв п’єсах грають уже зігране, і навіть знають про це. Вони дограють драму особисту, бо епоха свою вже відіграла. Трагедія в тому, що трагедійне звершилося без них. Вони забуті, як старий лакей Фірс. Та залишається шпарина крізь яку світить постійно промінь надії. Промінь цей — віра в людину і її можливості. Ніхто за неї — «ні бог, ні цар і не герой» — не визначатимуть, що таке добро і зло, совість, справедливість; не з’явиться месія і не виведе з хащів протиріч. Доля людини у власних руках. Беручи на себе відповідальність визначати, що є що і хто є хто, людина тим самим стверджує себе як таку, не приймаючи світ як абсурд.

Прямо про це в чеховських текстах не говориться. Але об’єктивно це так. При всіх нещастях, духовних тупиках, нездійснених долях після читання Чехова залишається світле відчуття. Відчуття наповненості життя, його доцільності, краси. Життя це буяє в печальній пісні, в очах дітей, яких письменник з трепетною любов’ю веде по сторінках своїх книг, у гармонії природи. Воно йде, і що б у ньому не траплялося, все треба називати своїми іменами, не ховаючись в ілюзії. Воно буяє і прекрасними барвами в повісті-поемі «Степ». Основа його, справжня, гуманістична, утверджується подвижницькою працею таких скромних героїв, як лікар Димов з оповідання «Вітрогонка». Йде в саму гущу життя, порвавши з провінційним міщанством, Надя з «Нареченої» — йде в майбутнє, в передреволюційний вир великих міст.

Антон Павлович Чехов ясно й чітко побачив рубіж епох, коли, за словами К. Маркса, закінчувалась «передісторія людського суспільства»^[1] і починалася справжня історія, де активне здійснення себе в житті приносить людині справжню свободу, оскільки в цьому вищий смисл людського існування.

Віктор Положій

ОПОВІДАННЯ

СМЕРТЬ ЧИНОВНИКА

Одного чудового вечора не менш чудовий екзекутор, Іван Дмитрович Червяков, сидів у другому ряді крісел і дивився в бінокль на «Корневільські дзвони». Він дивився і почував себе, як у раю. Та рантом.:. В оповіданнях часто зустрічається оце «та раптом». Автори праві: в житті так багато несподіванок! Та раптом обличчя його зморщилось, очі підкотилися під лоб, подих спинився… він одвів від очей бінокль, — нагнувся і… апчхи!!! Чхнув, як бачите. Чхати нікому й ніде не забороняється. Чхають і мужики, і поліцмейстери, і часом навіть таємні радники. Усі чхають. Червяков нітрохи не сконфузився, втерся хусточкою і, як людина чемна, поглянув навколо себе: чи не потурбував кого-небудь він своїм чханням? Але тут уже довелося сконфузитися. Він побачив, що дідок, який сидів поперед нього, в першому ряді крісел, старанно витирав свою лисину і шию рукавичкою і бурчав щось. У дідкові Червяков упізнав статського генерала Бризжалова, який служив у відомстві шляхів сполучення. «Я його оббризкав! — подумав Червяков. — Не мій начальник, чужий, але все-таки незручно. Попросити пробачення треба».

Червяков кашлянув, подався тулубом наперед і зашепотів генералові на вухо:

— Пробачте, ваше-ство, я вас оббризкав… я ненавмисне…

— Нічого, нічого…

— Ради бога, пробачте. Я ж… я не хотів!

— Ах, сидіть, будь ласка! Дайте слухати!

Червяков зніяковів, дурнувато посміхнувся і став дивитись на сцену. Дивився він, але вже раювання більше не почував. Його став мучити неспокій. В антракті він підійшов до Бризжалова, походив біля нього і, переборовши нерішучість, пробурмотів:

—, Я вас оббризкав, ваше-ство… Даруйте… Я ж… Не те щоб…

— Ах, облиште… Я вже забув, а ви все про те ж саме! — сказав генерал і нетерпляче ворухнув нижньою губою. «Забув, а в самого єхидство в очах, — подумав Червяков, підозріливо позираючи на генерала. — І говорити не хоче. Треба б йому пояснити, що я зовсім не хотів… що це закон природи, а то подумає, що я плюнути хотів. Тепер не подумає, то потім подумає!»

Прийшовши додому, Червяков розповів дружині про свою нечемність. Дружина, як здалося йому, надто легковажно поставилася до того, що трапилось; вона тільки злякалася, а дізнавшись, що Бризжалов «чужий», заспокоїлася.

— А все-таки ти піди перепроси, — сказала вона. — Подумає, що ти пристойно поводитись на