них будувати ензими. Ви можете одержувати найкращі харчі — білки, жири і вуглеводи, та коли в їжі немає найдрібніших животворних пилинок вітамінів, ензими неактивні, процеси розладнуються і організм гине.

— Але їжа все-таки потрібна! — не здавався Марк.

— Ви так гадаєте?

Марк витріщив очі.

— Авжеж! Я дуже добре знаю, що таке порожній шлунок!

— Якщо ви так думаєте, то помиляєтесь. Дозвольте вам сказати, що так звані харчі — це кілька простих елементів у сполуках, найпридатніших для засвоєння спеціалізованими клітинами. Та коли засвоєння залежить од ензимів, то, виходить, і те, що ми не вважаємо за їжу, організм може засвоїти, якщо трапляться відповідні ензими. У принципі чудовий торт можна замінити тирсою.

— І це все, на що здатні ваші ензими?

— О, це дріб’язок. Постривайте, ось я принесу мікроскоп і покажу вам ще дивовижніші речі.

Марк сидів і гарячково пригадував, що уціліло ще з його улюблених похмурих думок і доказів. Він не хотів бути беззахисним на той час, коли повернеться Рей. Та все, що спадало йому на думку, здавалося безглуздим і неістотним.

«Я жду його, як у дитинстві ждав Діда Мороза», — зауважив про себе Марк і мимоволі всміхнувся. Цей сухий моторний дідок був аж ніяк не схожий на червонощокого діда з лакованих поздоровчих листівок.

Рей повернувся і обережно поставив на стіл важкий мікроскоп. Увіткнувши в розетку штепсель освітлювача, він повертів гвинтик і звернувся до Марка:

— Дивіться. Тут на скельці колонія міксобактерій. Так ми називаємо групу маленьких живих істот, які відкрив у свій час Таксер. — Учений говорив не поспішаючи, напівзаплющивши очі, ніби читав лекцію. — Міксобактерії трапляються в різних середовищах, але звичайно — хай це вас не шокірує — в гною. Вони розкладають органічні рештки.

Марк зазирнув в окуляр і в яскраво освітленому колі побачив довгасті краплини, що сплелися в мереживо, а посеред них — трохи більші зеленуваті кульки.

— Ензимологія міксобактерій, — урочисто мовив професор, — це галузь, яку я почав розробляти ще на студентській лаві і в якій поки що працюю один. Променями радіоактивних елементів мені пощастило викликати появу серед цих милих створінь таких несподіваних різновидів, яких немає в природі. Я назвав їх мутацією Рея. На жаль, політика втрутилася в науку, і коли я насмілився заявити, що Павлов мав рацію і ензими — це білки, мене перестали друкувати. Для науки ці крихітки не існують. Але вони живуть і виділяють такі активні ензими, про які не могли мріяти Берцеліус, Пастер та інші славетні ензимологи. Ось хоча б цитохромоксидаза… Дайте руку!

Марк відчув, що волога ватка торкнулася до шкіри і злегка обпекла її.

— Тепер ви дихаєте не тільки легенями, а трохи й рукою. Під впливом ензимів клітини шкіри набули здатності сполучати кисень і віддавати його в кров, як і клітини легеневої тканини. Інші ензими можуть примусити їх зв’язувати поживні речовини, як це роблять клітини кишково-шлункового тракту. От якби про все це довідалися гордії з Кембріджа або роззолочені члени академії в Парижі… Послухайте, хочете, я вам, вам першому покажу його?

— Кого?

— Моє середовище, юначе. Ходімо!

Велика суміжна з бібліотекою кімната справила на Марка дивовижне враження. Розглядаючи паркет та розкішне ліплення на стелі, можна було подумати, що тут містилася вітальня, але тепер стеля була задимлена, уздовж стін тяглися водопровідні та газові труби, непофарбовані полиці з хімічним посудом… Одну стіну майже до стелі закривало величезне зелене скло, освітлене примарним синім світлом двох прожекторів. Решта кімнати була напівтемна, і Марк помітив лише дві високі емальовані шафи на зразок холодильників та довгі вузькі столи з бутлями, колбами і пробірками.

Придивившись, юнак зрозумів, що цегляна стіна виламана, і в кімнаті за нею зроблено гігантський акваріум, відокремлений од лабораторії склом. Збоку аж під самісіньку стелю приставлено драбину — лаз у цей кумедний акваріум.

Нарешті Марк наважився задати питання, яке зацікавило його: чи всі оці дивовижні властивості ензимів становлять чисто абстрактний інтерес, чи від них може бути і практична користь?

Рей насупився:

— Справжній учений ніколи не питає про це себе і не ставить таких запитань іншим. Він служить чистій науці, а не жалюгідній вигоді. Та коли ви вже спитали… Так! Моє середовище може дати людині все. Ви любите фантастичні оповідання?

— Дуже, — признався Марк.

— Тоді давайте уявимо собі найкраще майбутнє. Ми змінили на землі клімат, скрізь удень і вночі однаково тепло і ясно, не віє вітер, не йде дощ. Нам не треба споруджувати будинки, відпаде потреба в одязі, зникнуть різні прядильні, ткацькі та швейні машини.

Ми знищили земне тяжіння, і люди без меблів можуть лишатися у будь-якому положенні, не відчуваючи напруження і втоми. Вивели рослини, на яких достигають печений хліб і котлети, до того ж і рослини не треба доглядати. Вам мало? Давайте посадимо рослини просто в животі, щоб не жувати і не ковтати.

— У нас в порту про майбутнє найбільше любить розповідати Том-червоний агітатор. Він каже, що і в майбутньому всі працюватимуть, бо праця — основа життя людини. Том каже, що майбутнє треба завойовувати в боротьбі.

— Це все політика, мій юний друже, а я політикою та всякою філософією не цікавлюсь. Я вас питаю: чи хочете ви все мати і не трудитися?

— Хочу.

Марк відповів не роздумуючи. Він уже давно перестав опиратися силі переконання цього вченого-дивака. Та коли Рей запропонував йому роздягнутись і влізти в акваріум, юнак зніяковів: роздягатися тут, у чужому холодному домі?

— Ви ж прийшли до мене для смертельного досліду, — всміхаючись нагадав Рей. — То чому перелякалися? Запевняю вас, що смертельного тут нічого нема. Я сам уже побував у цьому середовищі.

Ховаючи збентежене обличчя, Марк почав розшнуровувати черевики.

Тремтячи від холоду й хвилювання, він ступив на східці. Вгорі горіла маленька лампочка, освітлюючи товстий шар білої ніздрюватої піни, яка вкривала поверхню води. Далі, в кутках, куди не сягало світло лампочки, піна світилася зсередини синюватим сяйвом. Від неї лилися бадьорі пахощі озону.

Примостившися на залізній балці, що з’єднувала рештки цегляної стіни і зверху підтримувала скло, Марк занурив руку у воду. Проте виявилося, що це не вода, а щось схоже на мастило — тягуча, пружна рідина. Шкіру відразу почало щипати, і коли Марк висмикнув руку, вона була червоною.

— Лізьте швидше, — почулося знизу.

Марк перевалився через балку, повис на руках і мало не закричав: його ніби окропом опекло. Спробував видертися назад, але все