довкола було слизьке, і юнак зірвався. Почувся глухий сплеск, піна сколихнулась. Проте рідина не прийняла Марка, він тільки махнув руками і опинився на поверхні. Піна заліпила очі.

— Ще й досі щипає? — питав Рей. — Відповідайте.

— Трохи менше, тільки все тіло свербить, — пробурмотів Марк затинаючись. — А потонути не дає…

— Зважте, що середовище має велику в’язкість і питому вагу, яка дорівнює питомій вазі вашого тіла! — кричав Рей. — Випустіть повітря з легень, пірніть на дно і посидьте там якнайдовше!

В зеленкуватій напівімлі за склом було видно, як людина, повільно розводячи руками, рухалася по дну. Ось вона м’яко осіла в товстий шар баговиння, випросталась і завмерла. Професор Рей вийняв годинника, відрахував хвилину, другу… Марк, як і раніше, нерухомо лежав у баговинні. Тоді Рей став відчиняти вікна лабораторії. Напнулися штори, клубами ввалилась пара, морозний вітер пронісся по залу, здіймаючи снігову порошу. Тоненько задзвенів посуд. Хукаючи на задубілі пальці, професор Рей торгав засувки…

Марк прокинувся з дивовижним почуттям втіхи і легкості в усьому тілі. Не розплющуючи очей, він заклав руки за голову, солодко потягнувся, розводячи лікті, і поплив. Розплющивши очі, побачив перед собою баговиння, скло, два сліпучих вогні і поміж ними — дідка в хутряній шапці і шубі. Пригадавши, що сталося, Марк гарячково сьорбнув слизу, сіпнувся і мов пробка вилетів на поверхню.

Невдовзі над балкою з’явилася голова професора.

— Уже полудень, любий, — привітав він Марка. — Ви проспали десять годин підряд.

— У воді?

— Не у воді, а в середовищі Рея. Ви пам’ятаєте зелені кулі серед моєї мутації під мікроскопом? Це водорості, вони поглинають вуглекислий газ і виділяють кисень. А оксидази дають змогу вашій шкірі одержувати його прямо із середовища. Вам і їсти не хочеться, правда? Міксобактерії, водорості та деякі грибки, що створюють поживне баговиння середовища, завершують цикл обміну речовин: те, що виділяє організм, вони розкладають і складають те, що ви споживаєте. Повний баланс! Пам’ятайте, що середовище термогенне — у ньому постійна температура тридцять сім градусів, піна зберігає тепло. Пригадуєте наші вчорашні фантазії?

Марк підплив до балки і хотів вилізти, але в ту ж мить знову по шию занурився в білу піну — назовні було холодно.

— Отже, — спитав він, дивлячись на Рея палаючими очима, — виходить, що, живучи у цій твані, не треба ні їсти, ні одягатися, ні заводити домівки, меблів і всього іншого?

— Безумовно. Моє середовище, можна вважати, ідеальне для людського організму. Доглядати бактерії не треба, їм потрібне тільки світло, розмножуються вони надзвичайно швидко…

— Тобто згодом покриють усю земну кулю, — підхопив Марк, — і тоді настане золотий вік людства!

— Авжеж, — підтвердив Фелікс Рей.

Вони поговорили ще трохи, потім професор зліз, а Марк пірнув на дно. Ледь щеміли очі, як од мила, але в цілому настрій у юнака був чудовий. Марк ніжився, вигинався і прибирав наймлосніші пози, ковзав по акваріуму, поки не збагнув, що Рей може дивитися на нього, і це, мабуть, здається смішним. Він підплив до скла — прожектори сяяли, перед ним. мов на екрані, безшумно рухалася кумедна постать дідка в шубі. Рей відчиняв і зачиняв шафи, перебирав пробірки, склянки. Коли професор повертався спиною, Марк сердився, хотілося стукнути в скло, але поворухнутися було ліньки. Та ось Рей обернувся і, помахавши рукою, вийшов. Екран погас. Сіра імла огорнула Марка.

Юнак виплив до лампочки і ретельно оглянув увесь тісний простір між стелею і поверхнею піни. Крім кахляних плиток, тут нічого не було, навіть у найтемніших кутках. Піна знову зімкнулася над його головою, і тільки тепер Марк признався собі, що йому страшенно нудно.

«Звичайно, — міркував він, — тут не Луна-парк. Але ж я буду не сам: у середовищі з’являться рідні, друзі, дівчата».

Він подумав про кохання і уявив його тут, де життя таке легке, де нема чого сваритись. Діти, щойно народившись, стануть цілком самостійними, не буде плачу, пелюшок, витрат. Потім пригадав садок, квітучі вишні, свіжий вітер з річки, стару лавочку в саду. Марк відчув, що на очах у нього виступили сльози, але відразу збагнув, що і їх послужливі бактерії негайно перетворять на їжу і кисень. Він намагався уявити собі, як пахне свіжий хліб і часникова ковбаса, — і не міг, до того рот був сповнений противною ситістю.

«Від усього можна поступово відвикнути, — ліниво думав Марк. Він старався розглянути в струменистій напівімлі обриси свого тіла, міцних, мускулястих ніг, спритних рук, яких раніше ніколи не помічав. — Так, м’язи від неробства тут незабаром пропадуть, шлунок і легені почнуть одмирати. Е, та начхати на все, аби не було нудно… Хоча б старий затягнув сюди ще кого-небудь».

Так він лежав, скорчившись десь посередині акваріума, і тихенько сумував. Тепер у голову лізла справжнісінька нісенітниця: хоча б блоха вкусила або хто на ногу наступив. Картами перекинутися б з приятелем…

Марк у думці переніс сюди, в зелене марево, кількох своїх знайомих, але, відразу розгнівавшись, вигнав їх геть. Що то за приятелі? Навіщо вони йому? Кота, собаку, рабів, наложниць — це він допустить, але незалежну людину, суперника, обов’язково прихованого ворога, ніколи. Це ж його, Марків, дім, його середовище — за правом сильного, за правом першого поселенця. Він і старого Рея сюди не пустить. Звичайно, Рей може наполягати, адже це він придумав середовище. Та Марк дужчий за нього, він так трусоне дідка, що той і не подумає сперечатися.

І раптом у темному кутку юнак побачив чужі очі, які ставали дедалі більшими, в них блиснув зловісний вогонь, вони оскліли… По спині Марка проповз огидний дрож. Скоцюрбилися пальці, напружилися м’язи, вигнулася спина — і все це раніше, ніж він устиг подумати: «Що це я роблю? Чому мене так владно тягне туди?»

Ось у кутку хтось ворухнувся… Ось він, претендент на ті самі ензими, на ту саму порцію хімічно чистого щастя! Зараз він накинеться, вчепиться в горло і позбавить життя…

«Але ж я його не чіпав».

Ніби таємнича пружина зірвалася з заскочки і привела в дію якийсь потужний механізм. Марк перевернувся на спину і блискавично ринув туди, в імлу, намагаючись вчепитися зубами в ненависне горло.

Ковзкий удар по голові… Юнак миттю відскочив назад, вбік, прослизнув уздовж скла; поряд, ніс до носа, покірно плив той, другий… Та це ж дзеркало! Та це ж просто відображення в скляній стіні, його власне спотворене обличчя, його витріщені очі, вишкірені зуби…

— Що ж де я роблю? — запитав себе Марк, заплющив очі, щоб не побачити себе знову. — Я хотів загризти людину! І коли