гомін по діброві». Тут переплелися щирі родинні почуття. Мати, з одного боку, сердиться:

З іншого ж боку змальовано любов матері, сум від розлуки і біль від передчуття невідворотної загибелі воїна:

Сильним патріотичним пафосом сповнена пісня «Ой на горі та женці жнуть». У пісні оспівано ватажків Запорізького війська — гетьманів, які стали національними героями. Їхні образи возвеличені, опоетизовані, кожна деталь підкреслює їхню вірність лицарській присязі.

У скарбниці українського фольклору багато пісень тужливих та сумних: безліч знаних і незнаних героїв віддали життя за волю і незалежність України. Саме за ними — молодими козаками — сумує Україна, плаче мати. Ліризм пісень досягається використанням зменшувально-пестливих слів: зелененький, явороньку, серденько, козак молоденький, калинонька; використовуються традиційні для українського фольклору образи-символи: калина — символ України, явір — козак, лицар.

Козацькі пісні як найдавніший пласт суспільно-побутової лірики зберігають деякі елементи міфологічного мислення. Давність походження виявляється і в їхній образності (образ коня, який може говорити, плаче; сивої зозулі, яка говорить з козаком). Тому козацькі пісні подібні за тематикою до солдатських, рекрутських, вояцьких, жовнірських пісень.

Торгово-візницький промисел у XV–XІX ст. на Україні породив своєрідні за тематикою та змістом чумацькі пісні. Чумаки торгували переважно рибою та сіллю, по які їздили на волах до берегів Чорного й Азовського морів, привозили також віск, дьоготь, прянощі. Чумацькі пісні — ті, що складали про чумаків їхні односельці-хлібороби, які до чумаків ставилися з повагою, щоразу чекаючи їхнього повернення, бо чумак привозив життєво необхідні товари — сіль, віск.

Теми чумацьких пісень споріднені із козацькими: пісні про далеку дорогу, прощання з родиною. Тут звучать сумні, тривожні мотиви приреченості, небажання полишати рідну домівку, оплакується й нещасна доля чумака-наймита.

Специфіка життя і побуту чумаків виробила самобутню образність чумацьких пісень: центральним є образ самого чумака, сміливого ватажка, зустрічаються і персоніфіковані образи тварин, зокрема вола — друга чумака, з яким той розмовляє, просить у нього поради.

Крім спільних рис з козацькими піснями, чумацькі пісні перегукуються з обрядовою лірикою, зокрема веснянками (можливо, це пояснюється тим, що чумацькі валки споряджалися навесні, коли сходив сніг). Але не всі пісні, де зустрічається слово «чумак», є чумацькими, у текстах пізнішого періоду воно вживалось у більш узагальненому значенні, подібно як «козак» — хлопець.

Суто ремісничих пісень в українському фольклорі мало, ця група соціально-побутових творів була поширена у країнах Західної Європи. Прикладом ремісничої творчості, на думку Ф. Колесси, можна вважати гумористичну пісню «Про цехмейстра Куперяна».

Служба у царській армії привела до появи нового різновиду лірики — солдатських та рекрутських пісень. Специфіка рекрутських пісень пов’язана із подіями, що були породжені рекрутчиною (назва «рекрут» з’явилась у 1705 р., за Петра Першого служба була довічною, згодом у 1793 р. вона тривала до 25 років, 1834 — до 20 років, пізніше — 15, 12, 10 років).

Виділяють такі тематичні цикли рекрутських пісень: набір рекрутів та їх проводи до війська (мотив гоління чуба, мотив прощання хлопця з рідними), солдатське життя (найстрашнішою є війна, мотив туги, страждання, самотності), пісні про повернення солдата додому (мотив каліцтва). Саме життя спричинило те, що рекрутські та солдатські пісні глибоко трагічні за змістом. Зустрічаються паралелізми (ворон кряче — мати плаче), метафори (земля зорана та кулями засіяна), гіперболи.

Подібними до солдатських та рекрутських пісень за образною структурою є жовнірські пісні — своєрідний жанровий вид словесності, що формувався під впливом іншомовних культур, відмінного способу життя і мислення. Це зумовлено історичною дійсністю: західні землі України (Галичина, Буковина, Закарпаття) були у складі Австро-Угорської імперії (пізніше Польщі). У жовнірських піснях є мотиви, споріднені з рекрутськими піснями: домінантними у піснях цього жанру є мотиви туги за домом, смутку, самотності, тяжкого вояцького побуту; серед жовнірських пісень є пісні любовної тематики, серед яких чимало жартівливих.

Жовнірські пісні, які сформувались як жанр на основі козацьких, стали джерелом тематики та поетики стрілецьких пісень.

Після розгрому в 1775 р. Запорізької Січі Україна не мала своєї армії. На початку XX ст. на західноукраїнських землях, що перебували у складі Австро-Угорської монархії, виникали спортивно-військові організації, учасники яких називали себе «січчю», підкреслюючи цим зв’язок із героїчною історією козацтва (перше добровільне товариство з’явилося поблизу Снятина, тепер Івано-Франківська обл.). У 1914 р. таких «січей» було понад тисячу.

Коли спалахнула Перша світова війна, молодь, об’єднана навколо січових товариств, стала основою Легіону українських січових стрільців (УСС), який налічував близько 2500 юнаків, серед них були високоосвічені українці, художники, вчені, артисти. Незмінним музичним інструментом була гітара.

Протягом двох десятиріч виникло багато стрілецьких пісень, їх авторами були Роман Купчицький і Богдан Лепкий, Олесь Бабій, Антін Лотоцький, музику писав Михайло Гайворонський. Найвідомішою серед них є маршова пісня «Ой у лузі червона калина похилилася» (текст написаний Степаном Чернецьким, доповнений командиром сотні Григорієм Трухом; музика вважається народною), пройнята духом єднання розділених на той час українських земель, насичена народною символікою. Ці пісні поширювалися і серед мирного населення, стаючи народними («Видиш, брате мій», «Ой та зажурились стрільці січовії»).

Центральною темою кріпацьких пісень є важка праця, яку виконувала вся родина. Майже у кожній пісні говориться про знущання з кріпаків, приниження їхньої гідності.

У період Руїни, особливо після скасування кріпацтва 1861 р., з’явилась ще одна суспільна верства — бурлаки. Переважно це були люди, що не мали власної хати чи притулку, поневірялись по чужих землях, шукаючи засобів для існування.

Бурлацькі пісні неоднорідні за тематикою та походженням: