Широко представлена в баладах тема козаччини: у низці пісень-балад, де відображено період боротьби з татарсько-турецькими завойовниками, постають епізоди кривавих битв («Ой мала вдова сина-сокола», «Козака несуть», «Вітер гуде, трава шумить» і ін.), які тісно поєднуються з мотивами патріотизму.

Проте балади історичного змісту відрізняються від історичних пісень сильним ліричним струменем — в них здебільшого висловлюється туга сестри за братом, матері за сином. У баладі, на відміну від історичної пісні, немає прямої вказівки на час подій, на місце, де вони відбуваються. На першому плані — психологічний стан.

Чаклунство в усіх його проявах є одним із сюжетотворчих чинників баладних пісень. У баладі «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці» описується отруєння невірного нареченого. Нерідко зустрічаються і самі «рецепти» виготовлення приворотного зілля і отрути.

Найпоширенішими темами балад XVІІІ—XІX ст. є нещасливе кохання або нещасливе сімейне життя, причиною якого були соціальні проблеми або трагедії, породжені примусовими шлюбами. Вершиною трагедії жіночої долі, змальованої в українських баладах, є сюжет про зведення дівчат і жорстоку долю покритки.

Видозмінені сюжети балад, накреслена тенденція до психологічного поглиблення образів, концентрація уваги на внутрішньому стані, почуттях — цими рисами балади стали близькими до соціально-побутових пісень.

Пісні-балади мають оригінальну художню систему. У переважній більшості ці пісенні твори діалогізовані. Часто зустрічаються символічні загальнопісенні образи ясного сокола, сивої зозулі; епітети — білі ручки, вітер буйнесенький, зелена діброва. Характерними засобами української пісні-балади є пестливі слова, дуже поширена гіперболізація.

За уявленнями патріархального селянства, кожна важлива подія повинна була супроводжуватися відповідними обрядами. Це стосувалось і родинного життя. Родинна поезія обіймала важливі побутові події в житті людини — весілля і смерть. Родинно-обрядова творчість, зокрема весілля, тісно пов’язані з народною драмою. Весільні сцени умовно можна об’єднати у кілька етапів:

— передвесільний (сватання, заручини чи змовини);

— приготування до весілля (запрошення на весілля, випікання короваю, прикрашання гільця чи весільного деревця, дівич-вечір або вінкоплетіння, оглядини);

— весілля (посад, розплітання коси нареченої, батьківське благословення, приїзд нареченого, «викуп» нареченої, прощання нареченої з рідними, від’їзд подружжя до дому молодого);

— післявесільний (понеділкування, пропій чи перезва).

Народні ліричні пісенні твори, якими супроводжувався цей церемоніал, називаються весільними обрядовими піснями.

Обрядові пісні під час сватання не співались, основною формою народної творчості цього етапу була драма у вигляді монологів, діалогів. Заручини, як і сватання, не супроводжувались обрядовими піснями.

Довготривалий процес випікання короваю супроводжувався обрядовими піснями, які містять язичницькі традиції, а за своєю структурою та символікою наближені до календарно-обрядової поезії.

Не менш архаїчним є обряд «заквітчання гільця», який здійснювався лише неодруженою молоддю: парубки їхали в ліс вибирати та рубати дерево (з часом гілку), а дівчата його прикрашали, супроводжуючи обряд ритуальними піснями.

Як і коровай, гільце уособлювало саму наречену, що наближало цю групу весільних обрядових пісень до колядок.

Дівич-вечір був своєрідним прощанням нареченої зі своїми подругами. У цей час здійснювались певні ритуали, пов’язані з культом рослин та вірою в їх магічну дію: заплітання вінка з калини, барвінку (вінок на голову — символ сонця — мав відганяти нечисту силу, злі чари).

У цих піснях часто зустрічається мотив прощання, жаль через розлуку дівчат зі своєю подругою:

Обряд розплітання коси молодої супроводжувався піснями, які виконували жінки та дівчата. Частими є звертання до нареченої, прощання з нею її дружок, мотиви розлуки з рідними, домівкою.

Власне весільні обряди (розплітання коси та посаду молодої) носили сумний характер, і під час їх проведення наречена мала плакати.

Серед обрядових пісень, які виконувались у час посаду, значну частину становлять величання батьків нареченої.

Головним персонажем при «викупі молодої» був її брат або близький родич-парубок, тому більшість обрядових пісень, що виконувались на цьому етапі весілля, звернені до нього.

Велика група обрядових весільних пісень є прощальними. Ними супроводжувався від’їзд нареченої до дому (роду) нареченого. Найбільшої емоційної напруги в обрядових піснях набуває тема розлуки з ріднею, розставання з батьківською домівкою. Часто звучить подяка рідним за хороше життя у їхньому домі, роді (при цьому наречена дякує не лише родичам, а й ритуальним предметам дому та двору):

У понеділок після весілля на багатьох слов’янських землях відбувався обряд — пропій, який також підкріплявся текстами з культовою символікою. Характерно, що в українському весільному обряді відбився ранній етап феодалізму: наречений і наречена іменуються князем і княгинею. Основне завдання весільної драми — показати, що нова сім’я формується в урочистій і радісній обстановці.

Більшість творів весільної обрядовості мають ліричний характер і виконуються переважно жінками. Поряд із традиційними епітетами, порівняннями зустрічається чимало художніх паралелізмів. Ліричні персонажі постають у вигляді птахів: наречений — сокіл, голуб; наречена — голубка, зозуля.

Високий естетичний рівень весільного мистецтва слова сприяє збагаченню української літератури.

Лірична пісня виникла пізніше за обрядову пісню. Основною ознакою таких пісень є ліризм, із цим пов’язані і основні риси жанру: епічне начало відступає на другий план, тому епіцентром пісні є драматична напруженість. Першорядне значення надається виражальним засобам. Загальноприйнято усі ліричні пісні поділяти на:

— родинно-побутові;

— суспільно-побутові.