• принцип системності надає можливість розглядати історію держави і права як розвиток складної цілісної державно-правової системи. При цьому слід враховувати, що кожна складова цієї системи (держава в цілому, органи влади й управління, судові й правоохоронні органи, джерела, галузі, інститути права), в свою чергу також є певною системою. Без урахування взаємозв’язку та взаємообумовленості розвитку державно-правових явищ уявлення про історію держави і права України буде неповним і недостовірним;

• принцип соціального підходу передбачає вивчення історії державно- правого розвитку з урахуванням інтересів народу, загальнолюдської моралі. Аналізуючи державно-правові явища й події, слід співвідносити інтереси класові й вузькогрупові із загальнолюдськими. Діяльність правителів, органів влади й управління, судових і правоохоронних органів, розвиток джерел, інститутів та норм права має оцінюватися лише в гуманітарному вимірі, з позиції загальнолюдських цінностей.

Існують також конкретно-наукові, прикладні методи історико-правової науки: структурно-функціональний аналіз, порівняльний, моделювання, хронологічний, статистичний тощо.

Отже науковість і достовірність у висвітленні історії держави і права України можуть бути досягнуті лише за умови дотримання всіх принципів і методів пізнання.

Історія держави і права України - одна з базових юридичних наук і навчальних дисциплін історико-теоретичного напряму. Вона вивчає об’єктивні закони й закономірності державно-правового розвитку нашої Вітчизни від найдавніших часів до сьогодення. Як одна з фундаментальних державно-правових дисциплін, що вивчає правові аспекти суспільного життя, вона тісно пов’язана з теорією держави і права, використовує розроблені нею узагальнення і понятійний апарат, а також дає конкретний державно- правовий матеріал для таких узагальнень. Але принципова відмінність між ними полягає в тому, що теорія держави і права досліджує загальні закономірності розвитку певних типів держави й правових технологій, а історія держави і права України - виникнення й розвиток державно-правових систем, їхні особливості, а також характерні риси в тих чи інших історичних умовах.

Зауважимо, що історія держави і права тісно пов’язана з конституційним правом, бо вона досліджує історію конституційного процесу і державного правового розвитку в Україні. Крім того, ця наука, вивчаючи державні й правові інститути практично аж до сьогодення, стикується з чинним правом, зокрема, адміністративним, цивільним, земельним, трудовим, кримінальним, процесуальним та ін., допомагаючи зрозуміти його сутність, відстежити негативні й позитивні риси. Але на відміну від галузевих юридичних наук історія держави і права вивчає розвиток державно-правових явищ на території України у їхній цілісності, єдності та взаємозв’язку.

Як і кожна наука, історія держави і права України виконує певні завдання. Серед них:

• пізнання та пояснення історії державно-правового розвитку в Україні;

• визначення стійких тенденцій, закономірностей розвитку історико- правових явищ;

• формування національної свідомості, високих моральних і правових цінностей, поваги до минулого українського народу та віри в його майбутнє.

Історико-правова наука, вивчаючи й узагальнюючи досвід минулого, виконує також і прогностичну функцію, сприяє уникненню повторення помилок. Незнання минулого ставить під загрозу будь-яку спробу належно діяти у майбутньому.

(обратно)

Періодизація історії держави і права України

Періодизація курсу має важливе значення для опанування предмета історії держави і права України. Як один з елементів суспільного життя, право розвивається разом із суспільством. Правові відносини, інститути, норми різних етапів розвитку українського суспільства являють собою своєрідний комплекс правових приписів, притаманний даному часу, але в подальшому замінений іншими правовими приписами. Іноді вони дещо випереджають розвиток суспільного ладу і прискорюють його еволюцію, іноді, навпаки, відстаючи від розвитку суспільства, гальмують цей розвиток. У сучасній історико-правовій науці представлені різні підходи до періодизації.

Автори академічного курсу «Історія держави і права України» за редакцією академіка НАН України В. Я. Тація, академіка Академії правових наук України А. Й. Рогожина (К., 2000 р.) питання періодизації вирішують з урахуванням теорії суспільно-економічних формацій. Принципове значення при цьому вони надають відокремленню рабовласницьких, феодальних, капіталістичних і соціалістичних державно-правових утворень.

Професор П. П. Музиченко у навчальному посібнику «Історія держави і права України» (К., 2000) наголошує на необхідності відійти від формаційного підходу до періодизації, беручи за основу цивілізаційну теорію, згідно з якою певний період історичного розвитку визначається не стільки об’єктивно-матеріальними (способом виробництва, співвідношенням класових сил), скільки ідейно-духовними, культурологічними факторами (існуючими в рамках культури уявленнями про світ, соціальні цінності, стереотипи поведінки).

Професор Л. Окіншевич у своїх курсах з історії українського права (Український Вільний університет, Мюнхен) застосував поділ його на епохи: 1) феодальну (X-XV ст.), станової держави (XVI - середина ХІХ ст.), 3) модерної держави. Позитивною рисою такої схеми є відповідність її аналогічним етапам в історичному розвитку інших європейських націй, членом комплексу яких є й український народ. Такий підхід дозволив би застосовувати історико-порівняльний метод, зокрема, у дослідженнях правових норм за певними аналогічними історичними етапами.

Автори навчального посібника «Історія українського права» за редакцією професора О. О. Шевченка (К., 2001) виходять з того, що періоди розвитку української держави й українського права не збігаються. У багатьох випадках українське право існувало і застосовувалось за відсутності української держави. Отож, в основу періодизації ними покладене співвідношення джерел права. При цьому вчені стверджують, що українське право мало два основних джерела - звичай і закон. Але від середини XIV ст. звичаєве право поступово трансформується в загальне і стає головним джерелом права. Воно містить не тільки юридичні норми, а й норми моралі, етики, піднесені чесноти миролюбства, працьовитості, гідності і загалом свідомості народу. Якщо звичаєве право - досить консервативне, то загальне - динамічно розвивається. Тому й законодавство національної української держави із середини XVII ст. базується на