примхливий політ між зорями, долає галактичні безодні, засіває планети зернами нового життя, дає мутації еволюціям, щоб пробудити в них розум і людські почуття. Може, й ми такий дивовижний експеримент? Може, наші таємничі прабатьки, які колись прибули з галактичних безодень на місячному кораблі, чекають, що їхні нащадки сміливо ринуть у безодню Метагалактики? Що розірвуть деспотію Часу і Простору?

Що відкинуть механістичні уявлення про Всесвіт і стануть його повелителями, а не слухняними маріонетками природної чи штучної програми? Лавина казкових ідей заливає Землю, психосфера Землі тріщить від потоку нових уявлень, і має статися щось нечуване, катастрофічне, але прекрасне! Як колись Копернік та Джордано Бруно метнули Землю у блискавичний політ, скинувши її зі спини черепахи, так і тепер ми відкриємо двері у прірву невимірності. Цей новий погляд покаже, що Сонце — не куля мільярдноградусної плазми, а магнітна лійка-простір і все, що в ньому, — лише частка, лише якийсь окремий вияв. І як по тоненькому корінцю дерево посилає енергію для плоду, так і Гшерсвіт через сонячний канал ллє нам свою живоносну енергію, викохуючи в лоні тримірносгі нових істот — грядущих жителів Свободи. Чуєш? Наш Всесвіт може виявитися лише чревом вселенського існування. І коли в серці людей народжується прагнення до Свободи, коли вони відчувають необхідність нових обріїв — це означає, що настає пора народження, що мисляча істота передчуває новий ступінь буття…

— Хай так, — утомлено сказала моя наречена. — Я зрозуміла твої прожекти, твої хворобливі ідеї. Якщо вони й мають якесь зерно, якусь раціональну краплинку…

— Раціональної — ні! — злякано скрикнув я.

— Гаразд. Слухай мене, я тебе досить слухала. Якщо — я кажу — в твоїх ідеях є слушність, то вона не для мене. Я ще не готова для таких рішень. Для мене це лише патологія, і єдина реакція…

— Дзвінок до психіатричної лікарні, — підхопив я.

— Так, — холодно згодилася вона. — Я не вмовлятиму тебе, щоб ти забув свою розмову і йшов спати. Я не хочу, щоб ти завтра приходив до мене. Я розриваю наші заручини. Банкет відбудеться, бо гостей незручно одсиати ні з чим…

— Яка ж причина тепер для бенкету? — іронічно запитав я.

— Святкування мого прозріння, — з погордою озвалася вона, встаючи з крісла. — Я жалкую, що це сталося пізно. А втім, усе вчасно. А тепер слухай. Я скажу без кучерявості, без барвистості. Просто- і зрозуміло. Те, що ти тут наговорив, — лише надмірність інформації, яку твій бідолашніць мозок не встиг асимілювати. Інформація захлюпнула тебе, і ти… чокнувся, висловлюючись популярно. Твій мозок, рятуючись від того потопу, блискавично змоделював нову схематику Всесвіту, аби втиснути в неї океан парадоксальних ідей. Інакше була б катастрофа. Інформація не може перебувати в безсистемності, отже, ти для неї створив фантасмагоричну форму. Твій Новий світ — лише химера, міраж на обрії. Я не хочу жити в повітряних замках. Я не хочу божеволіти. Мені зручно сидіти в оцьому кріслі, приємно відчувати доторк руки коханого чоловіка — тепер це буде не твоя рука, — приємно смакувати рибу в томаті, солодко ніжитися на світанку під ковдрою. Я людина. Я дитя Землі. Я не хочу, щоб мене 'захлюпнула неозначена, нестримана стихія імпровізацій і свободи. Необмежена свобода, спрямована в ритм імпровізація — це жахливо. Зажди, не роби нажаханих очей, я вже закінчую! Щомиті чекати несподіваного, бути у вічній напрузі — дякую красненько; я нездатна на таке нескінченне терзання…

— Натхнення!

— Як для кого! Для мене — вічний неспокій. Я хочу знати, що мене щовечора чекатиме коханий, що ми з ним підемо гуляти чи цілуватися, що в мене народиться дитина, що вона ходитиме до школи. Я уявляю це і радісно чекатиму, коли моє уявлення стане життям…

— І тобі не закортить розірвати потік звичайності, щоб осягнути небувале? — Ніколи! Для мене казка — звичайне життя. Прощай, колишній наречений! Колись ти вилікуєшся від своєї химери, та буде пізно!

— Не вилікуюся! — засміявся я, прямуючи до дверей. — Я вічно хворий, на віки вічні! Попрощатися з мамою чи не треба?

— Не треба, я сама скажу! — сухо відповіла вона.

Грюкнули двері. Війнули ва мене востаннє французькими парфумами й запахом риби в томаті.

Спала з плечей гора. Так легко-легко! Смуток тане в далечині минулого. Нема за чим жалкувати. Жаль — то лише нрозірвані ниті давніх поєднань. Свобода! Свобода!

Знову — на придніпрянські схили. Я хочу впитися волею, відчуттям небувалого. Хто поділить зі мною радість і неясне томління?

Нічні роси обнімають осінні дерева. В сутіні кружляє темне листя, струшує на землю краплини. А вони самоцвітне виблискують у промені місяця, і здається — з дерев облітають зореносні зерна.

О ніч! Небувала ніч! Полони мене, полони божевіллям, з якого не буде вороття!

Небо розкриває вогнисту книгу. Скільки поколінь читало її, а вона — вічн нова, незаймана. В серце безмовно проникають таємничі руна, збуджують несказанні думи. Як добре, що я розірвав вікову павутину! Мені легко, мені легко так, що свідомість тріскається під тягарем свободи!

Я дивлюся в зоряне поле — чогось там шукаю. Чого? Єство хвилюється, бо має розпочати нову неозначену стежку у порожнечі, де кожен крок — імпровізація і неждане.

Хтось підходить до мене, зацікавлено зупиняється.

— Чудова ніч… Я мовчу.

— Ясні зорі, певно, буде гарна погода? Боже мій, які необов'язкові слова! Гарна погода? А яка вона, гарна? Для кого? Для хлібороба, що чекає дощів на поля, чи для рибалки, який прагне сонячної днини, чи для хворого, що полюбляє хмарну днину без яскравого сонця? Я дивлюся на нього, зітхаю: людина як людина — повновиде симпатичне обличчя, та порожній погляд, який вічно треба заповнювати новими й новими враженнями, блискучі від ситої вечері губи.

— Я не синоптик, — відповідаю йому, — і мене не цікавить погода зовнішня. Найголовніші бурі й грози — в душі.

— Тоді ви, певно, астроном, — усміхаєтся чоловік. — Всі зоренавці — трохи божевільні. Еге ж? Ви так уважно розглядали небо, що я звернув увагу. Чи не скажете, як зветься оте сузір'я? Ось це, таке кучеряве; в ньому багато ясних зірок.

О смішний чоловіче! Як зветься? Навіщо тобі порожні слова? Навіщо таблички з назвами на безмірних сторінках величної книги неба?

— Ви мовчите? Чому? Мені так кортить знати назву сузір'я.

— То сузір'я Зелених Риб, — усміхаюся я.

— Щось не чув про таке, — спантеличено каже невідомий. — Ви, певно, жартуєте?

Я весело дивлюся на нього. Добродушне