обличчя чоловіка нахмурене. О мій друже! Я не. жартую нині. Я відчув подих таїни і тепер можу відповісти тобі на будь-яке запитання. Казка відчиняє мені свою віковічну браму, замкнену для сонних душ.

— Справді, це сузір'я Зелених Риб. Бачте — третя зліва зоря… вона блимає блакитним вогником… Біля неї є чудова планета. Там тихі ріки, спокійні озера, казкові ліси, сповнені співучими птахами, а у водах — ласкаві зелені риби. Вони довірливо йдуть до рук людині. Та лихо в тому, що люди рідко з'являються там… можливо, тільки в снах, що інколи сняться тим рибам. І зелені риби ждуть не діждуться, щоб люди прийшли на їхню планету. Бо мають ті мешканці прозорих аквамаринових вод гаряче серце у своєму холодному тілі. їхнє серце сповнене смутку й пісень, а нікому їх послухати. Чуєте, друже? Зелені риби чекають чуда, щоб хтось відвідав їхню чаклунську планету. Давайте майнемо з вами до далекого світу — послухаємо, як співають зелені риби. Будемо першими з людей Землі. Зачекайте, куди ж ви?

— Божевільний! — злякано мовив чоловік і зник у пітьмі каштанової алеї. Зник так само безслідно, як і з'явився.

Мені стало тужливо й весело. Невже я тільки жартував? Невже я задарма покинув колишню наречену? Невже отак і ходитиму поміж зачарованими деревами, очікуючи дива?

О ні! Творитиму його сам. Зараз же… ось піду знайду живу душу, яка зрозуміє мене й подасться у безвість, у прірву небувалого здійснення.

Сьогодні вночі — або ніколи!

Хіба ще отак коли-небудь світитимуть зорі — довірливо, ясно, незбагненне?

Піду. Мовчазно дивитимуся в очі, сподіватимусь. Невже нуго не захоче розірвати павутину «реальності», щоб полетіти на казкову приязну планету Зелених Риб, які справіку ждуть поміж прозорим плином свого ласкавого Господаря?!